Я собачниця. Не зі стажем, не скажена. Особисте життя мені собака не замінює, людей загалом — теж. Але свого пса я дуже люблю, вдома називаю і «сонечком», і «малюком». Зокрема й тому, що зовні так воно і є. Вечорами після важкого дня я можу з ним поговорити, поскаржитися на щось. Можу його обняти, можу поцілувати в ніс. Іноді він навіть спить зі мною в ліжку, благо розмір дозволяє.
І мене так задовбали люди, які кажуть: «Це ж просто собака!» Звичайно «просто»! А якщо я скажу, що у вас «просто» дитина, тому хай не кричить у дворі і до моєї собаки не підходить? Ви ж образитеся, тому що ваше чадо має можливість говорити і ходити на двох ногах. Але це зовсім необов’язково робить його більш добрим, щирим, відданим, ніж мій песик.
Просто собакам у нас взагалі мало що доступно. В магазин — не можна, в зоомагазин в торговому центрі тільки на руках нести (донесіть вівчарку до зоомагазину, так), в громадський транспорт — зі скрипом, тому що хто-небудь з пасажирів буде волати всю дорогу. У кафе влітку на відкриту веранду теж не можна. Мій пес добре вихований, на людей не кидається, за будь-яку помилку карається, незважаючи на всю мою любов. Тільки галасливих дітей не любить, боїться, але і їх не чіпатиме. А ще кішок ганяє, але це специфіка породи. Так ось, чому тоді мій малюк змушений більшу частину часу стирчати будинку? Тому що я не можу з ним вийти нікуди, крім сусіднього двору і парку, а навіть собача майданчик, де я могла б його тренувати, знаходиться в півгодини їзди на машині, якої у мене немає. Ах так, тому що у нього чотири лапи і вічно хвіст, що виляє, і він «просто собака»
