Чому Хрущов на вірність Жукова відповів зрадою

25


В останні дні життя Сталіна його соратники поділили між собою високі пости. Ніхто не повинен сприйматися як одноосібний наступник вождя. Р. М. Маленков став Головою Ради Міністрів СРСР, Л. П. Берія – господарем об’єднаного МВС і МДБ СРСР, Н.С. Хрущов залишився одним з секретарів ЦК КПРС. Перебував в опалі в останні роки життя Сталіна В. М. Молотов відновив свої позиції, знову ставши (замість А. Я. Вишинського) міністром закордонних справ. Через десять днів після смерті Сталіна пішли чергові зміни. Маленков перестав бути одним з секретарів ЦК, а міністром оборони замість А. М. Василевського був призначений Н.А. Булганін.
Р. К. Жуков, підданий деякого зниження в кінці 40-х – початку 50-х рр.., в останній рік правління Сталіна знову був наближений «до двору». У березні 1952 року його знову обрали кандидатом у члени ЦК КПРС, а в лютому 1953 року Жукова, який командував тоді Уральським військовим округом, викликав до себе Сталін. Про що вони говорили, залишилося невідомим. Так чи інакше, в березні 1953 року Жуков був призначений першим заступником міністра оборони (Булганіна). За деякими даними, його кандидатуру на цю посаду запропонував Берія. Якщо це було так, то, напевно, Берія сильно в цьому розкаявся в червні 1953 року. Арештом Берія керував саме Жуков. Деякі історики вважають, що якщо б Жуков в той момент не проявив рішучість, то Берія міг переламати хід подій на свою користь.
Хрущов, очевидно, запам’ятав цю послугу Жукова, але одночасно йому могло стати тривожно тому, що генералітет у цій ситуації охоче підкорявся Жукову. Як би той не скористався цим у боротьбі за владу, ніж були повністю зайняті тоді епігони Сталіна… У вересні 1953 року Хрущова було обрано Першим секретарем ЦК КПРС. Ця посада взагалі не передбачалася в той момент Статутом партії. Це було як би почесне відмінність, і цікаво, що з цією пропозицією виступили одночасно Маленков і Булганін. Незабаром Маленкову теж довелося пошкодувати про те, що він надто завзято підтримував Хрущова. У лютому 1955 року настала розв’язка черговий підкилимної сутички. Маленков був знятий з поста глави радянського уряду і призначений на другорядну посаду міністра електростанцій, проте залишено в складі Президії ЦК. Його місце на посаді Голови Ради Міністрів зайняв Булганін, а на звільнене таким чином крісло міністра оборони сіл Жуків.
Незабаром після знаменитого XX з’їзду КПРС, 1 червня 1956 року, відбулася відставка Молотова з посади міністра закордонних справ (його змінив Д. Т. Шепілов). Правда, його не стали карати суворо, призначивши на посаду міністра державного контролю. Політика Хрущова, між тим, викликала все більше невдоволення всередині радянсько-партійної еліти. Особливо пошкодили йому події в Угорщині восени 1956 року, які багато хто вважали прямим наслідком кампанії проти культу особи Сталіна, розв’язаної Хрущовим, і викликаного цим падіння авторитету СРСР. Ядром внутріпартійної опозиції стали Маленков і Молотов, а також Л. М. Каганович, чиє становище в правління Хрущова поки не постраждало. До «антипартійною групою», як її назвуть згодом, приєднався також наступник Молотова (але до того часу вже не обіймав посаду міністра) Шепілов. У червні 1957 року ця група зробила спробу усунути Хрущова від керівництва партією і країною.
Пам’ятаючи досвід усунення Берія, змовники мали заручитися підтримкою силовиків. Вони навіть не намагалися залучити на свою сторону міністра держбезпеки генерала армії І. А. Сєрова, так як той був особисто щиро відданий Хрущову. Зате «антипартійна група» спробувала з’ясувати настрій Жукова. Він абсолютно точно знав про змову і терпеливо вислуховував пропозиції про усунення Хрущова, не поспішаючи сказати так або ні. 18 червня 1957 року з ним розмовляв Маленков і перед самим засіданням Президії ЦК зробив рішучу спробу перетягти Жукова на бік змовників. Однак Жуков тепер настільки ж виразно відповів немає. Мабуть, маршал вже вирішив, що буде грати на боці Хрущова в разворачивавшемся конфлікті.
Але в Президії ЦК «антипартійна група» мала більшість.
Скориставшись черговим різким випадом Хрущова проти своїх колег, Маленков запропонував розглянути питання про порушення Хрущовим принципів колективного керівництва. За пропозицією Маленкова, головою засідання був обраний Булганін, який співчував цілям змови. Президія ЦК прийняв рішення рекомендувати екстрено созываемому пленуму ЦК розглянути питання про звільнення Хрущова з посади секретаря ЦК.
[irp]
Однак виявилося, що реальні можливості для проведення свого рішення у життя змовників не було. Вони не могли підкріпити його силовою акцією (наприклад, тимчасовою ізоляцією Хрущова), так як силовики виявилися не на їх стороні. Навіть державні ЗМІ пройшла інформація про постанові Президії ЦК. У той же час Хрущов і його прихильники почали активно діяти. Вони прийняли міри для того, щоб збирався на 22 червня пленумі ЦК у них була більшість. Особливо активно в цьому намагалися Сєров і Жуків. І вийшло, що скликаний пленум став розглядати питання не про зняття Хрущова, а про «антипартійною групою». Головним промовцем на ньому виступив Жуков, нагадавши присутнім про участь змовників у сталінських репресіях. У підсумку Молотов, Маленков, Каганович та «примкнув до них Шепілов були виведені зі складу ЦК і зняті зі всіх постів. Надалі опала спіткала всіх, хто так чи інакше коливався під час червневого пленуму.
Можливо, що Хрущов теж не пробачив Жукову його коливань напередодні цих подій. Але зазвичай вважають, що, імовірніше всього, Хрущов злякався необережного заяви Жукова про те, що без його наказу жоден танк в країні не рушить з місця. Хоча це було застереження «антипартійною групою», Хрущов сприйняв його як приховану загрозу собі. Такого ж військового перевороту з боку Жукова побоювався і секретар ЦК М. А. Суслов, який виступив головним обвинувачем Жукова на жовтневому (1957 року) пленумі ЦК, який прийняв рішення про зняття Жукова з посади міністра оборони і про виведення його зі складу ЦК. Поки Жуков був міністром оборони, він своїм стилем спілкування з колегами-військовими нажив собі багато ворогів. Один з них – начальник Генштабу маршал Ст. Д. Соколовський – виступив на пленумі з запеклої критикою методів Жукова за керівництва міністерством. Ніхто з військових не заступився за Жукова. Формальним обґрунтуванням рішення пленуму став нібито насаждавшийся Жуковим культ його власної особистості. А в лютому 1958 року Хрущов відправив у відставку ще однієї людини, якому був зобов’язаний своїм збереженням у влади і якого тому боявся – міністра держбезпеки Сєрова.
Ярослав Бутаков