За привіту всьому світу

81

Один недавно пред’явив мені претензію. Мовляв, мій телефон ніколи не лежить у кишені — вічно на столі, якщо ми сидимо в кафе, або в руках, якщо прогулюємося на свіжому повітрі. Вічно, мовляв, тобі хтось пише, дорога, спілкуватися з тобою неможливо. Чому б, мовляв, тобі не переговорити зі всіма друзями і начальниками по телефону один раз?

Він читає цей сайт і, напевно, себе впізнає. Так от, друже, ти задовбав не менше разом зі своїми телефонними розмовами. Ні, правда. Я не можу зрозуміти, як можна розмовляти по чотири години, особливо так, як це робиш ти. Повір, більше дратівної манери розмови я ні в кого не помічала.

— Ні, під… під… під… почекай, ти слухай. Слухай! Слухай. Під… під… ну так, так слу…

Так може тривати хвилини по три-чотири. Співрозмовник явно перебиває, не слухає або просто не чує. Чи Не простіше просту істину пояснити письмово? Повір, часу піде менше, та й нервів теж.

— Що? А? Тут не ловить, чи що? А? Аллеу! Куди ти пропадаєш? Ало-о! Та що таке… А, ось тепер чую. А, ні, знову зник. Алло!

Чорт би навіть з твоїми нервами. Ти розумієш, що оточуючі тебе люди теж чують? Не знаю, як їх, а мене дуже дратує цей безглуздий монолог втраченого чукотського хлопчика. Не ловить — передзвони пізніше.

— Ну все, давай, поки, ага. Мамі привіт. Братові теж привіт. І Гришке, Гришке не забудь! Він як там, все нормально? А, ну ладно. Поки так. Давай, все. Привіти не забудь, а то як в минулий раз… Ага, ах-ха-ха!

І так ще п’ятнадцять хвилин. Я засекала. Ти дуже здивувався, коли я вилила в раковину твій остиглий чай і пішла в іншу кімнату. Ні, ти мене нічим не образив, просто це неможливо витримати.

Я сподіваюся, ти зрозумів мене правильно. Можливо, хто-небудь зі схожими симптомами впізнає себе і задумається. А я, так і бути, готова вимикати телефон перед зустріччю або походом у гості до тебе, бо поважаю тебе. Поважаю. Але ти задовбав.