Не багатий, не відомий і не престижний

474

Я вийшла заміж майже відразу після закінчення університету, по любові. Ми з чоловіком обоє приїжджі з невеликих населених пунктів, без батьківських грошей і зв’язків. На скромне весілля ми брали кредит, який, щоправда, частково погасили подарунковими грошима. Тільки до моїх тридцяти років ми народили дитину. І, до речі, не тому, що у нас «не виходило раніше, як вважали деякі знайомі. А тому, що ми робили кар’єру, обзаводилися житлом, так і потусуватися удвох хотілося, помандрувати.

Мій наречений (згодом чоловік) у двох моїх близьких подруг ніколи не котирувався — не багатий, батьки з селища, зовні хлопець як хлопець — «могла б і краще знайти, навіщо заміж-то вискакувати?». Та й весілля у мене була так собі, без розкоші — «навіщо взагалі таке весілля, якщо всього в обріз, кожну тисячу вважаєте?».

А я не тільки була закохана, але і розуміла, що наречений у мене розумний, інтелігентний, батьки у нього разом з молодості, відносини в сім’ї здорові. Та я і зараз вважаю, що найміцніші шлюби — коли партнери приблизно рівні: соціально, інтелектуально, ціннісно. Але подруги на таких не дивилися, потрібні були крутіші чоловіки.

Що ми маємо зараз: подружки по сей день в пошуку. Начебто і запити вже не ті, але. Обидві почали мені говорити (і навіть пускати сльозу під винце), що мужиків вільних немає, знайомитися в 32 роки ніде, «залишуся одна», «для себе народжувати, чи що?». На мої утешалки а-ля «зустрінеш ще», одна з них мені сказала: «Тобі везе, у тебе все є. І взагалі ви всі — хто при чоловікові — разом з двадцяти років! А нам як тепер?» Ну що сказати на таке… Тепер так, шансів вже поменше. І справа тут не тільки в моєму «везіння».