Працював я на початку дев’яностих у Києві на речовому ринку. Тільки почала з’являтися спортивна атрибутика, і купи хлопчаків з матусями щосуботи обступали моє місце, бажаючи придбати жадану футболку з прізвищем кумира. Коштувала сама майка недорого, близько п’яти доларів, але матусі траплялися дуже прискіпливі: то їм нитки не подобалися, то нерівні шви, то хвилювало питання прання.
Найпопулярнішим способом відмовити синові в покупці була фраза:
— Так вона ж з синтетики! Тіло дихати не буде, з’явиться попрілість…
Далі йшли перерахування інших хвороб на пару томів медичної енциклопедії. Боротися з цим як-то було потрібно, і довелося вигадати геніальну фразу:
— Мадам, футболка тільки на 50% синтетична, а ще 50% — поліестр.
Працювало на ура.
