Шановний інвалід з гострою барсеткою! Давайте одружимося, а? Може, хоч так що-то гармонізується?
Гуляю з племінницею, їй рік, вона спить у колясці. Колесо потрапляє на перешкоду, і коляска починає завалюватися набік. Дорога вузька, коляска важка, я дрібний дрыщ. Намагаюся втримати, щоб племінник не впала. Утворюється статуя «Геракл, вправляющий щелепу хлопчику, який пісяє». Перехожі обережно обходять мене, рычащую від натуги, співчутливо хитаючи головою і примовляючи «ну що ж ви так». Ми, до речі, таки впали разом з коляскою.
А в метро я якось застряг у турнікеті на виході з великою сумкою. Намертво застрягла, так що аж заплакала з досади. Проходить повз чоловік запитав: «Вам допомогти?» «Так, дякую, не відмовитися…» — і на «жусь» я побачила, як він виходить за двері.
По-моєму, розумно чинити так: бачиш проблему — запропонуй допомогу, а вже якщо відмовилися — іди далі. І ніяк інакше. Дивуюся.
