Почитайте. Дуже цікаво.
Отже, 🙂 все по порядку. 14 числа, не соизволив з’їздити на демонстрацію, ми з другом вечерком купили у дворі пивка і вирішили відпочити.
Раптом мене осиняет: а що, якщо взяти машину і розфарбувати, ну типу аерографія а-ля гжель або хохлома в антиурядовому стилі.
Адже я кожен день їжджу по шосе, де кожну хвилину снують туди-сюди депутати з мигалками, не рахуючи даішників, ментів, Фсбшників, та інших привеллегированных товстосумів… прикол? прикол!
– Ти що, здурів? – заявляє мені приятель
– Так, гаразд, успокоооойся, мені по барабану…
– Ну хрін з тобою – роби як хочеш.
Починаю значить пальцями виводити букви – некрасиво :nea: йду додому – виношу баночку з червоною гуашшю, пару пензликів. Блін, гуаш стара – вся висохла – ще зі школи залишилася.
– Вов, потримай фарбу, я омывайку з багажника дістану.
Розвели фарбу, я почав малювати, а точніше писати гасла, а в голові думки – зажрались наші депутати, на меринах ездют, перекривають дороги і усе їм мало, хочуть щоб ми пішки ходили.
– Не, чет негарно – заперечує Вова, давай візерунки малюй які-небудь
– На сам малюй.
Прикрасили значить ми машину, допили пиво і розійшлися по домівках.
* * *
Вранці в понеділок, заїжджаю я за своєю знайомою (живу за містом) і ми їдемо в Москву. Ольга, побачивши “хохлому”, запитала, чи не зупинять нас де-небудь на посаді.
– Ну зупинять, ну штраф за брудну машину випишуть, ну змусять змити все це – ну і хрін з ним.
Поїхали! Ще до мкада помічаю в дзеркалі заднього виду спалах фотоапарата, збоку мужик мене привітав :good: і так далі, – піднімаю народу з ранку настрій.
А ось і МКАД, перший пост, але даішники кимось зайняті, і я їду далі, шныряя зі смуги в смугу, як це прийнято робити в Москві, щоб хоч якось їхати в ранковій пробці.
Зліва по спецсмузі проносяться мерседеси з номерами АМР, ВМР і тому подібні.
Їду в крайній лівій смузі, попереду на спецсмузі видніється машина даішників – це вони стежать, щоб з цієї самої спецсмузі, що знаходиться посередині проїжджої частини їхали тільки обрані, а всі інші не висовувалися і повільно повзли.
Ми наближаємося, швидкість не більше 10 км/ч. За пару машин постової помічає нас, таких ошатних і починає розглядати, читаючи, що збоку написано. Наша машина повільно його проїжджає, як на демонстрації в автосалоні, і даїшник залишається позаду.
…Видніється наступний такий же пост, втім, і його, і ще один ми проїхали абсолютно ідентично, залишивши Даішників в подиві
Наближається тріумфальна арка, це де парк перемоги – там всякі бомбили, автобуси збираються, гальмуючи рух.
Це місце ми проїжджаємо і далі дорога стає більш-менш вільною, автомобілі набирають швидкість.
Бачу екіпаж ДПС, який стоїть після арки (там дорога знову сходиться) і проїжджаючи повз них даю пару гудков, щоб звернули увагу, і їду далі…
В центрі я вже особливо ні на кого не дивився – помічав лише спалахи фотиков на телефонах. Додому повертаюся ввечері дещо іншим маршрутом.
У вівторок, тобто на наступний день, їду з ранку тим же маршрутом. І вже на мкаде мене постової висмикує з натовпу, пропонуючи пройти на пост…
– Що це ми такі розцяцьковані їздимо? – цікавиться один із даішників в будці.
– Та, розумієте, товариші прикольнулися вчора – зараз на мийку заїду – змию все.
– Не пі$ді, підхоплює інший – ти вчора весь день тут їздив, зараз ментів викликаємо, держструктури всякі – нехай з тобою розбираються.
– Підняв ти кіпеж, хлопець, – зітхаючи заявляє третій даїшник.
… Чекаю, через хвилин десять приїжджають 2 мужика років 35 і починають розпитувати мене з усмішкою, як я докотився до такого життя, так і власне хто я такий насправді.
Це були ті “хлопці в чорному”, тобто ФСБшники. Починають посилено цікавитися в яких партіях я перебуваю, як до нашого уряду ставлюся і заявляють, що крупно потрапив, починають розповідати, як у в’язниці добре живеться і щось ще в тому ж дусі.
Це знущання триває десь годину – ми чекаємо співробітників з РУВС, а по простому – міліцію.
В Ольги, як і у мене, забирають паспорт і переписують всі дані. Пізніше документи їй віддають, і переписують дані її чоловіка, який приїжджає на пост, щоб її забрати.
Примітно, але коли мене зупинили – я не вимкнув фари, і повільно сідає акумулятор. До того часу, коли потрібно їхати в РУВС, я розумію, що машина не заведеться…
До цього я подзвонив матері, розуміючи, що на одного мене можуть ще щось повісити. Приїжджає моя мати, і з обуренням: “ідіот, ти що накоїв?” починає вчити мене життя.
Даішники її заспокоюють, а я починаю розуміти, що даремно заварив цю кашу.
Потрібно їхати в РУВС, зупиняють хачика на тазі мене запалюють цигарки і запитують, чи в змозі я сісти за кермо, і не буду я дурити.
Я повідомляю, що не буду, поруч зі мною сідає не те ФСБшник, не то мент (не пам’ятаю) і ми рушаємо.
Але так як до РУВС добрих 5 км і стояти в пробці ніхто не збирається, ми вылазием на спецсмугу. Отже, колона: Перша машина – ДПС з магалками і рупором, потім я, і замикає колону – форд Фсбшників з номерами ЕКХ.
Уявіть реакцію водіїв, які побачили весь цей “ескорд” , особливо тих, які нас пропускали, коли ми вправо йшли. “зупиняємося, пропускаємо колону машин” – долинало з машини ДПС.
Багато хто, думаю, окуели, коли всі це побачили.
В РУВС всі співробітники з вікон повилазили – подивитися на машину, і на того веселуна, який кинув виклик всьому уряду.
У цей день мені ще не один раз, і не тільки ФСБшникам і орг по экстримизму, довелося роз’яснювати, що я не терорист який, і не збираюся нікого на ковбасу пускати, а просто висловив таким чином свій протест проти підвищення мит.
Всіх цікавило тільки одне: в жодних партіях я складаюся, хто мої лідери і скільки мені заплатили за цей сміливий вчинок, посадив “на зраду” не одну організацію – адже в моїй “партії” не було чиїхось інформаторів, здатних доповісти мої дії.
Мене возили на медосвідчення, не раз фотографували фас-профіль, відкатали пальчики.
Я раз чув по гучномовному зв’язку: “справа Вітвіцького в такий-то кабінет”,”справа Вітвіцького в такий-то кабінет, терміново
На когось наорали, що він неросторопно записував мої свідчення.
Пізніше я дізнався, що приблизно в цей же час люди ФСБ вже їхали до мене в інститут, через ректора вийшли на деканат, потім на старосту моєї групи, яка взагалі вдома була, з моїх одногрупників залишився до того часу в інституті всього 1 людина, якого стали посилено допитувати про мене, аж до того, як я одягаюся і як часто пропускаю заняття. Коротше весело було
Обдзвонили моїх друзів, забрали телефон, стали файли на ньому вивчати, переписали всю телефонну книгу.
Стали допытывать, як я сдрузьями листуюся, типу аська, номер запису, явки-паролі.
Я написав, але з того приводу, що я сам ніхрена паролі не пам’ятав увійти вдалося тільки мені самому та й то тільки на мою поштову скриньку, та на сторінку вконтакте, та й ті – ліві.
Нарешті зрозумівши, що я не екстреміст на мене завели справу за несанкціоноване пікетування, тугіше направили справу до суду, тут же його там розглянули, тутже закрили за відсутністю складу злочину.
Всі події відбулися у вівторок, 16 грудня, а в середу мене вже ніхто не зупиняв…
