В один день зустрілися мені дві бабусі, які вели себе… скажімо, не дуже адекватно.
Перша почала голосити, що ми, мовляв, не стежимо за своєю дитиною, а він кидається під колеса машин. Я стояв у метрі від півторарічного сина, який весело бігав за голубами; від дороги (за якою, треба сказати, машини взагалі не повинні їздити) його відділяв півметровий залізний бордюрчик.
Друга бабуся вела себе ще більше. Дружина з коляскою з донькою і ми з сином гуляємо. Бабуся стоїть, усміхається нам, що хоче сказати. Приостанавливаюсь — треба ж порадувати бабусю, нехай висловиться про нашої сімейної ідилії: літні люди зазвичай дуже сентиментальні з цього приводу.
— (з посмішкою) Ви знаєте, мені 90 років. Допоможіть на хлібець.
— Вибачте, нічим не можу допомогти: грошей немає.
Власне кажучи, так і було. Все на пластику — не подавати ж кредитку?
— (з помітним роздратуванням) А че ж ні? Працювати треба!
Мовчки пішли своєю дорогою. Чому ж бабусі на хлібець не допомагають її діти-внуки-правнуки? Так і стояла вона через дорогу від будівлі соцзабезу (чи як там тепер називаються органи соціальної допомоги?)
Здоров’я вам, дорогі мої бабусі і дідусі.
