В темній кімнаті, під червоним ліхтарем…

20


Роблячи знімок цифровим фотоапаратом, я згадав, як ми займалися фотографією (фотосправою) у часи СРСР в 70 — 80 роки. Адже раніше на фотоапараті не можна було побачити готового кадру, сфотографованого Вами, але все одно із задоволенням фотографували і величезним інтересом. У кожній радянській сім’ї був якийсь фотоапарат і знімали тим, що було…
Хвиля масового захоплення фотографією в СРСР припав на повоєнний час. Не останню роль тут зіграла і порівняльна доступність фототехніки. Мене на це захоплення «підсадив» ще в 5 класі друг сім’ї – фотожурналіст. Він купив перший у моєму житті фотоапарат. Фотоапарат називався «Смена-8М» і був чимось на кшталт сучасних «мильниць»…
Коштувала «Смена-8М» 15 рублів. Не те щоб дорого, але все-таки вважалося, що це не для дітей. «Зоркий», «Зміна», «Фед» — це популярні марки фотоапаратів, а якщо у Вас був «Зеніт» або «Київ», то це вже було «круто».
В темной комнате, под красным фонарем…
У фото-магазинах можна було купити все необхідне для фотосправи, таке як: фотозбільшувач, фото-бачок, фотоплівку, різні види фотопаперу, ванночки, проявник, закріплювач і не забути про червоний ліхтар. В темній кімнаті при світлі червоного ліхтаря народжувалися кадри з життя радянської людини.
Разом з фотоапаратом друг сім’ї купив мені дві спеціальні кювети для реактивів з прозорого кольорового пластику (помаранчеву для проявника і білу для фіксажу) і чорний зарядної бачок, заодно пояснивши, як ним користуватися. Після чого помчав у чергове відрядження. А я приступив до освоєння цієї непростої справи.
В темной комнате, под красным фонарем…
Напевно, більшість читачів не дуже уявляють, як проходив патріархальний процес роботи з фотографіями, хоча б у силу того, що не захоплювалися цим чи не застали епоху чорно-білих плівок. Тому, я хочу розповісти, про спосіб виготовлення фотографій, вже далекі радянські часи…
Перш ніж почати зйомку, плівку треба зарядити. Ні, не фотоапарат, а в касету. Що? Плівка вже продається в касеті? Ну вже немає. Радянська плівка продавалася, упакованої в чорну світлонепроникну папір. Касети треба було купувати окремо.
В темной комнате, под красным фонарем…
Рулон містився в типову коробочку із зазначенням світлочутливості (32, 64, 130 і 250 одиниць) і заводу-виробника (Тасма або Свема). Найбільш ходової була Свема-65 (хай вибачать мене захисники світлого образу), ця плівка бувала в продажу не завжди.
Найчастіше продавалася Тасма. Але оскільки любителів фотографії в СРСР було значно менше, ніж любителів ковбаси, то таких випадків, щоб в магазині взагалі не було ніякої плівки, я не пригадаю. Але Свема-65 точно бувала з перебоями.
В темной комнате, под красным фонарем…
Так от, в повній темряві – у ванній кімнаті або з намотаними на руку ковдрами – треба було плівку вийняти з упаковки і намотати на маленьку бобіну начебто котушки для ниток, потім вставити бобіну в касету і закрити кришечку.
Щоб навчитися цьому, спершу тренувалися на вже проявлених знятих плівках на світлі. І тільки після того, як плівка заряджена в касету, її можна було вставляти в фотоапарат.
В темной комнате, под красным фонарем…
Після того, як плівка знята, її треба проявити. Для чого її намотують на спеціальну спіраль і поміщають всередину світлонепроникного бачка (частиною якого спіраль і є). Намотувати плівку, зрозуміло, теж треба в повній темряві.
В темной комнате, под красным фонарем…
Потім – вже на світлі – в бачок треба залити проявник. Проявник треба приготувати заздалегідь. Різні фото-чарівники робили проявники з спеціальних хімікатів, відмірюючи їх на вагах. Але звичайні невимогливі фотоаматори зразок мене купували готовий проявник в фотомагазинах.
До речі, проявник (а рівно і фіксаж), бував теж з перебоями. Тому, наприклад, особисто я набирав відразу гору пакетиків проявника і фіксажу, благо коштували вони копійки.
В темной комнате, под красным фонарем…
Проявник з пакетиків був з різними дрібними крихтами, у зв’язку з чим після розчинення, його треба було профільтрувати. Для цих цілей всякий фотолюбитель використовував «чого бог подасть». Особисто я фільтрував через складену в кілька шарів марлю. Однієї порції проявника вистачало на кілька плівок.
Проявник, що заливається в бачок, повинен був бути певної температури – від 20 до 25 градусів. Для того, щоб стежити за температурою, кожен аматор мав спеціальний термометр (у мене досі десь валяється).
В темной комнате, под красным фонарем…
Після того, як проявник залитий в бачок, треба чекати 8-10 хвилин, покручивая спіраль (з допомогою визирає назовні кінчика спіралі). Після цього проявник виливається в спеціальну банку (щоб потім використовувати його для наступної плівки).
Потім в бачок наливали вода з під крана (теж певної температури) для промивання плівки. Потім заливався фіксаж – реактив для закріплення емульсії плівки від впливу світла (чому він часто називався закріплювачем).
В темной комнате, под красным фонарем…
У фиксаже плівка лежала хвилин 15-20, потім знову промивалася і витягнули на світ божий – самий хвилюючий момент, коли відразу було видно, вийшло чи ні. До того ж, якщо при намотуванні плівки сталося злипання, то частина плівки не проявлялася. Але це бувало зазвичай тільки у початківців фотолюбителів.
Потім плівку треба було висушити. Я для цього використовував волосінь, спеціально для цієї мети простягнуту на кухні. Після просушування плівка згорталася в рулончик, який містився в коробочку, в якій плівка продавалася.
В темной комнате, под красным фонарем…
Оскільки всі реактиви могли бути використані для проявлення декількох плівок, залишався відкритим питання: проявляти плівки відразу по мірі фотографування або збирати потрібну кількість плівок.
Перший варіант був загрожує тим, що треба було реактиви зберігати у вигляді рідини, яка до того ж мала не дуже тривалий термін зберігання (менше місяця). Але, загалом і в цілому, це були дрібниці.
В темной комнате, под красным фонарем…
Спосіб, про який я розповів, стосується тільки чорно-білої плівки. Для кольорової плівки були потрібні зовсім інші реактиви, що складаються, якщо мені не зраджує пам’ять, з чотирьох різних рідин.
У Москві в загальному і цілому не складало труднощів придбати кольорові реактиви з НДР фірми «ORWO» – вони продавалися в спеціалізованому магазині «Юпітер» на Калінінському проспекті. Але за межами Москви з кольоровими реактивами було далеко не так шоколадно. Простіше кажучи, вони були дефіцитом.
В темной комнате, под красным фонарем…
І самі реактиви для кольорового друку, і кольорова плівка коштували дорожче чорно-білих, а сам процес проявлення, а особливо друку кольорової плівки був набагато складніше. Тому левова частка фотолюбителів воліла обходитися чорно-білими фотографіями.
Деяким виходом було використання т. зв. оборотної плівки, тобто плівки для слайдів, з якою не треба було друкувати фотографії, а відразу після проявлення можна було розрізати плівку на кадри, вставити в спеціальні рамки (продавалися в фотомагазинах) і показувати друзям за допомогою спеціального слайдпроектора.
В темной комнате, под красным фонарем…
Правда, автоматичні слайдпроекторы були дуже дорогими, тому зазвичай обходилися ручними, а то й просто використовували такі пластмасові штукенции з вічком від дитячих діапозитивів (теж ГДРовских).
Проявити плівку – мало. Треба ще надрукувати з неї фотографії. Для цих цілей необхідна спеціальна бандура, під назвою фотозбільшувач.
В темной комнате, под красным фонарем…
З одного боку циліндра – тієї, яка звернена вниз – є об’єктив, приблизно такий же, як і у фотоапараті (хоча і простіше). Між лампочкою і об’єктивом в спеціальний паз укладалася плівка.
В темной комнате, под красным фонарем…
Сам циліндр закріплений на спеціальному кронштейні і може ковзати по ньому вгору-вниз. Кронштейн вмонтований в спеціальну прямокутну стільниці, ближче до краю.
В темной комнате, под красным фонарем…
Процес друку, загалом, досить простий. При червоному світлі спеціального ліхтаря, лист незасвеченной фотопаперу укладають на стільницю фотозбільшувача, емульсією вгору. Зазвичай для цього кожен поважаючий себе фотолюбитель мав спеціальну кадрирующую рамку.
Циліндр з об’єктивом піднімався на кронштейні на таку висоту, що потрібно для того чи іншого масштабування – чим вище, тим масштаб більше. Далі на якусь кількість секунд включалася внутрішня лампочка, на фотопапір падало зображення з плівки і відбувалася експозиція.
В темной комнате, под красным фонарем…
Самий відповідальний момент. Прибираємо червоне скельце, рахуємо до десяти. Раз, два…
В темной комнате, под красным фонарем…
..Десять. Закриваємо об’єктив, акуратно беремо папірець і кидаємо у ванночку з проявником.
В темной комнате, под красным фонарем…
Картинка на фото-папері з’явилася, чекаємо поки вона стане досить чіткою. Головне не перетримати, а то зіпсується і буде занадто темною. Все, далі у фіксаж…
В темной комнате, под красным фонарем…
Вичікуємо якийсь час, промиваємо в тазику з чистою водою і вішаємо обтікати.
В темной комнате, под красным фонарем…
Поки рідина стікає з фотки дістаємо глянцеватель. Це нагрівач з дзеркальними поверхнями, який сушить і робить наші фотки глянцевими.
В темной комнате, под красным фонарем…
Головними деталями глянцевателя були два гнучких дзеркальних металевих листа.
В темной комнате, под красным фонарем…
За допомогою спеціального резинного валика, укладена емульсією на лист мокра фотографія розкочувалася.
В темной комнате, под красным фонарем…
Потім листи з приклеєними фотографіями вставлялися в глянцеватель, який був чимось на зразок електричної жаровні. Під дією високої температури фотографії висушували, а крім того набували характерний блиск – глянець. Ось, власне, і все.
В темной комнате, под красным фонарем…
Годі й говорити, що і фотозбільшувач, і глянцеватель теж продавалися не кожен день. Звичайно вони не були таким уже страшним дефіцитом, але все-таки.
Наприклад, я довгий час брав збільшувач в прокаті (був такий чудовий прокат на Гоголівському бульварі). І лише через кілька років після початку фотолюбительской кар’єри випадково купив нормальний фотозбільшувач в «Юпітері».
В темной комнате, под красным фонарем…
Папір була різноманітна. «Бромпортрет», «Фотобром», «Унибром» і ще щось-вже не пам’ятаю точні назви. Якісна фотопапір теж бувала не завжди. Втім, в СРСР все якісне бувало не завжди.
Головний інструмент фотографа – це, звичайно ж, фотоапарат. Найпопулярнішим фотоапаратом був дзеркальний «Зеніт-Е» (мова про кінець 70х – початку 80х). Коштував він не дешево, але все-таки доступно – близько 100 рублів.
В темной комнате, под красным фонарем…
Час від часу «Зеніт-Е» продавалися «Юпітері» і за ними відразу ж вишикувалася черга. Але зазвичай «Зеніт-Е» продавалися з якимось виродськими об’єктивом (назву не пам’ятаю), а мені хотілося з об’єктивом «Геліос». Загалом, В кінці-кінців мати купила мені по блату «Зеніт-Е» з об’єктивом «Индустар 61 ЛЗ», який виглядав не гірше «Геліоса».
З іншого боку, практично в будь-який момент можна було купити фотоапарат Зеніт-TTL. Але він був доріг – 240 рублів; а з особливим дизайном (весь чорний) – ще дорожче. Загалом, про Зеніт-TTL можна було тільки мріяти.
В темной комнате, под красным фонарем…
Також досить вільно продавався широкопленочный дзеркальний «Київ». Але він теж був дорогим. Іноземних фотоапаратів у продажу не було. Вірніше, були в комісійному магазині але за ціною від тисячі рублів і вище. Так що на всякі там Pentaxa або Nikon можна було тільки дивлячись на іноземців облизуватися.
Пам’ятаю, році так в 1981 в Сокільниках трапилася міжнародна виставка «кіно-фото-тілі». Як водиться, москвичі і гості столиці у вихідні боєм брали цю виставку. Я ходив на неї кілька разів (для чого втікав з уроків), надовго завмираючи біля стендів з іноземної фототехнікою.
На стенді компанії Minolta якийсь жалісливий японець дав нам з мамою кілька досить докладних кольорових проспектів фотоапаратів Minolta, де докладно описувалися принципи роботи, наводилися картинки як бачить фотограф через видошукач (це було щось!). І самі кольорові, надруковані з небаченим для СРСР якістю на крейдованому папері проспекти, і ті фотоапарати, які я там побачив, справили на мене незабутнє враження. На все життя.
В темной комнате, под красным фонарем…
Minolta XG-M, 1981 р.
З того самого моменту я мріяв про Minolt’е, звичайно розуміючи, що у мене її ніколи не буде. Але мріяв. А дитяча мрія здійснилася тільки в 2003 році. Сам не знаю для чого купив собі напівпрофесійний плівковий фотоапарат Minolta. В принципі, тільки гроші викинув, бо все вже переходили на цифру. Але дитяча мрія – це така мрія, на яку грошей не шкода.
Як випливає з усього перерахованого, фотолюбительство було не дешевої забавою. І по грошах і по тимчасових витрат (проявлення, друк) – це була справа клопітка. Тому такого поголовного володіння фотоапаратами у населення не було. Наприклад, у нас в класі фотоапарати (свої. особисті), мали 4-5 осіб.
В темной комнате, под красным фонарем…
Не те що сьогодні кожен школяр своїм мобільним телефоном може зробити «море» знімків і скинувши їх на свій «комп», надрукувати фотографії на принтері. Як просто і зручно — побачив щось цікаве, дістав мобільний телефон і – клац. Ні, в ті часи на фотоэтюды треба було спеціально збиратися.
Ми зі шкільним товаришем, у старших класах захворіли пристрастю фотографувати церкви. Сам не знаю, звідки у нас, комсомольців, прокинулося таке бажання. Але ми облазили всю Москву, шукаючи церкви. А їх тоді справді деколи треба було шукати (бо більша частина церков була складами або конторами).
І ось про що я шкодую – церкви-то ми фотографували, а сфотографувати звичайні московські вулиці, простих людей, нам якось в голову не приходило. Тобто настільки нам це здавалося нецікавим і непорушним, що скажи нам, що через 20 років нічого цього не буде – в житті б не повірили…
Втім, на фотографії це відношення не має.