Рідкісного місту (ну ладно, СМТ) так пощастило з красою околиць, як показаному в минулій частині Південно-Курильськ на Кунаширі. Найвідоміші пам’ятки цього острова, – мис Стовпчастий і фумароли вулкана Менделєєва, – знаходяться всього в 15 кілометрах від райцентру. Але сьогодні покажу те, що ще ближче – Чортів палець, Лагунне озеро, Кислий струмок і просто кунаширский ліс, повний химерних японських демонів.
Коли в твоєму розпорядженні 4 дні від теплохода до теплохода, витрачати цілий день на перечікування негоди – недозволена розкіш. На Ітурупі нам випав тайфун, а на Кунаширі – туман. І ось, нагулявшись у тумані по селищу, ми спустилися до бухти Головніна – березі Тихого океану на північ від Південно-Курильського мису. Берег зустрів чорним вулканічним піском і проростає крізь нього грибами:
Океан ні з чим не сплутати по довжині хвилі, і цей повільний, величний, багатошаровий прибій я колись бачив в американських фільмах звідки-небудь з Каліфорнії. Каліфорнія – вона теж на цьому океані, просто на іншому березі:
У крайки океанського прибою – весь світ. Я пам’ятав це з дитинства на Командорських островах, де всі іграшки у мене були принесені хвилями.
І ось ми йшли, роззувшись, по лінії прибою, по краєчку самого великого шматка поверхні Землі – Тихий океан, що починав у наших ніг, крупніше всеей земної суші і лише трохи менше сукупності трьох інших океанів. Повз раз проходили місцеві, в основному досить благовидні – на цьому чорному пляжі жителі ЮКа люблять вигулювати собак. В іншому місці нам попалася яма з стирчить з неї стовпом, величезним як заводська труба. Мужики, котрі копали яму, пояснили – тягнуть сюди з материка оптоволоконний кабель, а тут будуть опори для його виходу на берег. Через годину ходьби крізь туман ми досягли річки Петрівки з м’яким піщаним дном. Її протягом періодично, разок з циклу 9 хвиль, стикалося з прибоєм, і вгору по руслу ефектно йшла самотня хвиля. Для броду мені довелося зняти не лише взуття, але і джинси, а одягнувшись на те бережку і піднявши погляд, я раптом побачив, як з туману проступив Чортів палець:
Пара хвилин – і туман пішов, відкривши попереду скелястий мис Сукачова, гримлячий технікою і каменем кар’єр біля його основи і нашу мету – самотній кекур в море:
Лівіше – місток через Петрівку, по архітектурі якого легко подумати, ніби тут проходить залізниця:
А за спиною – вулкан Менделєєва, і лише сам Юка як і раніше залишався в тумані:
Ще одна прикмета далекосхідних берегів, крім покинутих суден – кекуры. Походження цього слова толком не відомо, а деякі вимовляють його з наголосом на останній склад і зводять до експедиції Лаперуза. Кекур – це відокремлений скеля вертикальних пропорцій, як наприклад Три Брата в Олександрівську-Сахалінському. Стовпи Маньпупунера тут би теж охрестили кекурами, але там, де вони стоять, такі штуки називаються бовдури. Чортів палець Кунашира стирчить з води в 10-15 метрах від берега, і приблизно такий же по висоті. Кажуть, до 1994 року він був ще видовищнішим, але землетрус відрубало “пальця” більшу частину останньої фаланги.
У відлив до нього можна дійти, не замочивши ніг, але ми… ми полізли купатися. Це варто зробити хоча б тому, що я пам’ятаю, як купався в Тихому океані в ранньому дитинстві, на тих же Командорських островах. Океан виявився холодний, але не настільки, як я побоювався, і до підніжжя скелі ми дійшли без праці. Хвилі, огинаючи кекур, обливали нас то праворуч, то ліворуч, але позначалася їх повільність – та хвиля, що на Чорному морі або Балтиці б збила мене з ніг, на Тихому океані лише обіймала лагідно.
Дерев’яний брусок, обкатаний хвилями, як галька:
А варто було нам одягнутися, як звідки не візьмись з’явився джип, за ним інший, і на березі виникло кілька рибалок. Від Юка до Чортового пальця всього 6-7 кілометрів, і в загальному місце тут досить людне.
Теоретично, поруч з Чортовим пальцем лежить село Відрада, куди тричі на день ходить автобус, як і весь транспорт Кунашира – безкоштовний.
Ми навіть хотіли на нього встигнути, але дійшовши до кекура, визнали зворотний шлях не таким далеким, щоб в чомусь собі відмовляти.
Біля дороги – якісь стінки в землі явно японського, донині гладкого бетону. Далі в тій стороні, частиною ледь прохідною дорозі, частиною коліями вздовж відливу можна доїхати на Чайку. Це класичний онсен, купальня на гарячих джерелах, побудована ще японцями. Чайка вигідно відрізняється як від санаторію на Гарячому Пляжі з його совковим режимом відвідування за меддовідки, так і від то грязноватых, то кам’янистих “диких” джерел – там є кам’яний басейн під відкритим небом в десяти метрах від лінії прибою, і витягнувши з труби затичку, його можна наповнити теплою водою. Але думається, цікавіше самої Чайки мені був би шлях до неї майже безлюдним берегом зі скелями і водоспадами, де так і кишать лисиці, орли і нерпи. Чайка – сама доступна на Кунаширі пам’ятка “розширеної програми”.
А ось так Чортів палець за бухтою Головніна виглядає з Юка в ясну погоду. Зверніть увагу – насправді пальців два, по різні сторони мису:
Від Відради до Юка ми доїхали в підсумку на попутці. Але цей кадр знятий не крізь скло, і білі плями – не відблиски, а пара гігантських бочок на сопці у селища
Лагунне.
З Південно-Курильська туди веде інша, але трохи більш далека дорога. Поворот з основної траси Юка-Головнино – у селищного кладовища, де, за словами місцевих, залишилося навіть кілька японських могил. Але ми туди не заглиблювалися, обмежившись видом каплиці на тлі йде в хмари вулкана Менделєєва.
У Лагунне, як і Відраду, тричі на день ходить безкоштовний автобус. Але ми потрапили сюди на попутці, повертаючись з півдня Кунашира, і попутка ж підхопила нас біля повороту. Було це таксі, везшее в Лагунне солдата, але з того водій взяв грошей строго по маршруту, нас же підкинув ще зайву пару кілометрів безкоштовно. Про військових курильчанин знає в першу чергу те, що вони його набагато багатшими, а ось зустрівши туриста, місцевий цілком може розуміти, що на материку зовсім інші ціни і від тутешніх витрат у гостя очі на лоб лізуть. Саме Лагунне, як і Гарячий Пляж, навіть не зазначено у списку селищ Південно-Курильського району, але фактично живе там як мінімум кілька сотень людей, а може бути і вся тисяча. Але тільки це не постійне населення з пропискою, а військові, багато з яких на цьому краєчку країни сидять роками. Зліва від дороги – п’ятиповерхівки, магазини, будинок культури, праворуч – удалечінь полігон, зазначений танком-пам’ятником. Загальна мілітаризованість Лагунного зашкалювала так, що мені навіть фотоапарат виймати було якось ніяково, тому я примудрився не зробити там жодного кадру. В цілому, якщо в похмурий напівпокинутий Гірничий на Ітурупі повернути життя, відремонтувати занедбані будинки і потрощені бетонні дороги, повідкривати магазинів, наставити дитячих майданчиків, наповнити все це молодими людьми (адже у багатьох військових тут сім’ї) – то можна собі уявити Лагунне. Ну, ще плюс дачі жителів Південно-Курильська по краях…
Ми проминули селище, і незабаром за деревами здалася гладь озера. Примхливість беріз на його березі дасть фору Танцює лісі Куршської коси і Язичницької гаю Республіки Комі. Що й зрозуміло – по озеру вітер гуляв такий, якого і на відкритому березі не було.
Уздовж озера ми і попрямували до берега:
Здається, що скелі попереду відзначають протоку, але насправді Лагунне – дійсно озеро, відрізане від моря вузькою і низькою, але все ж суцільний перемичкою, яку хвилі б’ють хіба що у сильні шторму. Лагунне озеро – це залишок протоки, що колись розділяв острови навколо вулканів Тятя і Руруй на півночі і вулкана Менделєєва на півдні. Але извергаясь, вогнедишні гори Курив розширювали ці острови потоками лави і опадами тефри, і з часом зросталися в довгі тонкі острова. Ітуруп між вулканами звужується перешейками, у Кунаширі ширина від берега до берега майже постійна, зате всередину перешийків лежать ось такі озера:
Фасад Кунашира – на Тихому океані, однак від Южно-Курильська менше десяти кілометрів до Охотського моря. Побачивши утес з провідними на вершину стежками, ми попрямували туди, відразу зрозумівши, що там будуть відмінні види:
Охотський берег Кунашира приголомшливо красивий. У Курильському заповіднику мені розповідали, що пройшовши цим берегом 20 кілометрів на північ, можна виявити руїни фортеці айнів, можливо того самого бунтівного вождя Тукиноэ, що опирався самураями Мацумаэ і купцеві Хидаэ в 1789-99 роках. Але останні справжні самураї в підсумку взяли верх над останніми непокоренными эмиси, і тихий фінал цієї тривала 1500 років війни став початком кінця тривалого японського Середньовіччя. На жаль, я не знайшов ні фотографій самої айнской фортеці, ні будь-яких позначок на електронних картах, але за словами гіда з заповідника, таких великих і сохранных айнских руїн не знайти навіть на Хоккайдо.
На сопку, на наш подив, вела непогано облаштована сходи, а при вигляді нас, як спугнутая птах, звідти вискочив чоловік у спортивному костюмі і втік кудись у бік Лагунного. В принципі бігунів ми на цьому березі бачили чимало, і я припустив, що можливо це тренуються солдати, або швидше прикордонники ФСБ, так як всі бігуни були в цивільному. На вершині сопки сходи продовжили стежки, акуратно навіть не витоптані, а вирізані в бамбучнике, і застаріла дерев’яна будівля, дах якої вони вели. Вікна будівлі виходили прямо на обрив, так що можливо, тут був який-небудь спостережний пункт. Загалом, від гріха подалі я і на вершині не фотографував нічого, крім розкішних видів:
На півночі у березі – коса в Лагунного озера і ворота стрімких скель у її кінців. На півдні по березі – мис Стовпчастий, одна з головних визначних пам’яток Кунашира. Звідси до нього всього 6 кілометрів, і це самий простий і безпечний шлях, що закривається, втім, під час припливів. Ми на Стовпчастий ходили в інший день і з іншого боку. А темний берег, проступающий праворуч із серпанку – це вже Хоккайдо, витягнутий паралельно Кунаширу вулканічний півострів Сирэтоко:
Чудово видно звідси і вулкан Менделєєва з димками фумарол на схилі. Ближче – прісне озеро Алигер і рибальська база. Підвозив нас військовий розповідав: “У нас ця червона риба вже ось де сидить! Ми самі на Алигер ходимо рибалити, карасиків ловити!”.
На рибальській базі – японські човни з їх неповторним абрисом бортів:
Бочки солярки, самотній всюдихід, який я помітив лише на фото:
І цілі зарості мереж:
Кунашир славиться не стільки рибою, скільки морепродуктів типу колючого краба, гребінця, кукумарии, спизул або морського їжака. Але їх путіна починається пізніше, приблизно з жовтня, а у вересні тут, як і на Ітурупі, в центрі уваги горбуша.
Спустившись з сопки, ми побрели назад. У п’яного лісу на Лагунном озері нас підхопив доброзичливий літня людина, як я зрозумів – відставний військовий, який багато років віддав службі на цих островах і в результаті залишився тут жити. Він їхав у Лагунне, але нас абсолютно безкоштовно довіз в Южно-Курильськ і навіть пару разів зупинявся, щоб я міг пофотографувати придорожні краси. Саме смішне те, що і до повороту на Лагунне від попереднього пункту нас теж довезли безкоштовно і собі не по дорозі розбитні хлопці, які відпочивали в цей час на природі. Так подіяла, мабуть, на похмурих курильчан погода, наладившаяся тоді вперше за багато днів.
Стрижень Кунашира – це траса Южно-Курильськ – Головнино. Вона реально траса – з непоганим потоком машин, так що навіть автостопо цілком доречний, і безкоштовним автобусом, три дні на тиждень зранку і ввечері проїжджаючим її з кінця в кінець. В основному це грунтовка, але на відміну від майже-не-доріг Ітурупа, цілком рівна, катана і зручна для їзди. Подекуди ж і зовсім кладуть асфальт, у чому беруть участь, наприклад, машини з кадру вище. Біля стели з романтичним корабликом дорога роздвоюється: ліворуч берегом океану – Гарячий Пляж, направо, серед лісів – Столбовская стежка і вулкан Менделєєва, аеропорт у його далекого підніжжя, і нарешті Головнино і Дубове у південній частині Кунашира. Але третій пункт нашої сьогоднішньої розповіді – по цій трасі ближче їх усіх, в 11 кілометрах від Південно-Курильська. Там наліво (якщо їхати з ЮКа) добре наезженный поворот спускається до берега Лісової річки. На тому березі прямо біля дороги йде вгору
Кислий струмок, в перспективі якої за тунелем гілок добре видно пороги і скелі. Лісову треба перейти вбрід, глибина там трохи вище коліна, а вода, як і у всякій гірській річці, холодна. Але з кожним кроком до іншого берега вона стає тепліше!
Кислий струмок вулкан Менделєєва – це “молодший брат” Киплячої ріки вулкана Баранського. Він менше, прохолодніше і преснее, але вода швидше за кімнатної температури, ніж гаряча, і тому – буквально пестить ноги. Глибина Кислого струмка – в середньому по щиколотку, так що нею можна йти, як по стежці. Температура води по шляху нагору буде неухильно підвищуватися, і з усіма буреломами і корчами шлях до витоків, повз повороту до Менделєєвської геотермальної станції, займе кілька годин. У геотермалки – ще одні купальні пороги, причому набагато більш теплі. А на самих витоках лежить північно-східне сольфатарное поле вулкана Менделєєва, де фумароли не настільки видовищні, як на північно-західному полі, але беруть своє загальним відчуттям потаенности. Кажуть, там особливо красиво в туман… Але Кислий струмок у верхів’ях – дрібний, обжігающе гарячої і їдко-кислий, так що для купання не очнеь-то придатний. На Ітурупі було чудо природи, а тут, на Кунаширі – просто райське місце, піти з якого хоч вниз, хоч вгору можна, лише зробивши зусилля волі.
У руслі – вигадливі камені:
А вище них – багатоступінчастий поріг:
Між перекатів якого – численні природні ванни:
І ми провели тут добру пару годин – пороги Кислого струмка являють собою натуральний аквапарк, де в кожній струмені свої, і не в міру приємні відчуття.
Напевно, ми б плескалися тут, пірнали в чаші, лежали в струменях до вечора. Але в якийсь момент знизу за течією здалася брутального компанія з пивом, пішла кудись вище по струмку. Ще через півгодини вгору за течією проїхав цілий джип, розбризкуючи воду колесами, а спустившись назад до Лісової річки, ми побачили на її берегах п’ять машин з тими, що приїхали на пікніки компаніями. Стовпчастий і Мендель – пам’ятки для туристів, а все показане в цьому пості – для самих остров’ян.
..Три острови Південних Курил між собою дивно несхожі. Ітуруп нагадує Північний Сахалін, але тільки місцями ще суворішим. Кунашир зовсім вже віддалено схожий на Південний Сахалін, але тільки ще краще, тепліше і японообразнее. Саме, мабуть, точне слово для опису його природи – химерний. В лісі або на березі моря тут дуже часто не залишається вигуків, крім як “Японський бог!”.
Літораль Кунашира переповнена життям:
А на строкатій мапі морських промислів Далекого Сходу гордість Кунашира – морські їжаки. Тут знаходиться основний район видобутку в Росії, і збирати їх в траві на мілководді трохи складніше, ніж гриби. Ікра морського їжака коштує кілька тисяч рублів за кілограм, і йде в основному на експорт в Японію. Крім ікри в їжачках їсти нічого, а у вересні її там буквально кілька крапель – ежовая путіна починається ближче до середини осені.
Але більше всього на Кунаширі вражає ліс, в якому складно не згадати “Принцесу Мононоке” Міядзакі або які-небудь аніме про середньовічних самураїв і ніндзя. І вісім демонів, пущених в погоню за головним героєм, звичайно…
Тут є багато рослин, абсолютно повсякденних у Країні Висхідного Сонця і майже унікальних в Росії. Наприклад, криптомерии (вони на кадрі вище?) або грандіозна ялина Глена:
Або трохи менше гігантська береза Максимовича. Все це доповнено звичним по всій Сахалінської області бамбучником, і характерною для Курив иприткой – якщо на Ітурупі вона просто теоретично є десь там у лісі, то на Кунаширі зустрічається досить часто у вигляді невисокої трави і ліан на деревах. Всякими ліанами тутешній ліс взагалі обплутаний, наче павутиною:
А ось покотився я на грязі, вчепився за стовбур… і спинив руку не стільки від болю, скільки від подиву – з кори рясно стирчало колючки!
Мохи, лишайники, деревні нарости…
Ками, кодамы, екаи…
Під ногами трапляються якісь чужі ягоди, які мені особисто навіть в голову не прийшло би зірвати:
То гриби, в лісах Кунашира надзвичайно різноманітні і рясні:
Ось у цих я забув назву, але в Японії вони в ціні:
А від цих явно кого чекаєш підступу – витягнуться зараз довгими щупальцями так потягнуть у потойбічний світ, де ходять демони один чудней іншого. Тут розумієш, що в японському мистецтві не стільки стиль інший, скільки самі пейзажі.
А господарі цього лісу – звичайно, ведмеді. На Кунаширі вони не настільки сильні, як на Ітурупі, але Ітуруп – місце рибне, а тому вважається, що кунаширские ведмеді – голодніше і зліше. Зустрічі з клишоногих на Ітурупі трапляються частіше, однак останній випадок нападу на людину (та й то без летального результату) там був 3,5 роки тому, на Кунаширі ж ведмідь загриз туриста минулої осені. Але то теорія, а на практиці ми навіть сліди ведмедя бачили тут лише один раз.
Символом Кунашира взагалі і Курильського заповідника зокрема вважається рибний пугач, найбільший з нічних хижих птахів, і якщо ви раптом побачите підвішену на дерево вище людського зросту бочку з вирізом на боці – знайте, що це співробітники заповідника зробили дупло для пернатих гігантів. Але мені живий Кунашира запам’ятався в першу чергу комахами:
Не мерзенний гнус, не небезпечні бджоли та шершні, не кліщі (вони тут є, але не заразні), а всілякі гусінь, метелики, жуки, цикади, все явно не з наших місць:
Особливо вражають цикади, схожі на тих самих японських демонів, які в цих лісах точно є, просто нам на очі не показувалися. В Японії цикада – таке ж національне істота, як журавель або летюча риба. Там, кажуть, їх хор літніми ночами перекриває навіть шум шосе, але і тут в густому лісі я знайшов цикаду по звуку.
А найкраще місце для знайомств з Кунаширским лісом – Столбовская екостежка, за якою в наступній частині і вирушимо на мис Стовпчастий.
