Жили-були дід та баба. Обидва — медики. Дід — колишній хірург, дружина — колишній терапевт. Дід любив випити. У хірургів, самі розумієте, це професійне. А баба любила здавати діда у витверезник. Ну стерво просто: тільки дід вип’є, вона тут же до телефону, викликає міліцію і здає діда. І це його, професійного хірурга, який тієї ж міліції і тим, кого вона до нього привозила, не одну тисячу операцій зробив! І це його, який місяцями живе на дачі, забезпечуючи на рік стару дуру соліннями-вареннями!
Коротше, якось бабця знову раскипятилась.
— Чому ти, старий чорт, досі на дах лазні не перекрив? Скільки я тобі вже казала про це!
— Так це… цвяхи діставав… а тепер ось їх прокип’ятити треба…
— Що? Цвяхи?! Прокип’ятити??!!!
— Так, так. А ти що, не знала? Тоді вони довше служитимуть — я по телевізору чув у передачі «Наш дім — Росія».
— Ну, якщо так…
Бабця поставила на плиту каструлю, дід туди зсипав цвяхи, а сам пішов до сусіда. Дзвонити. У психиатричку. Так, мовляв, і так, моя бабця з розуму давно зрушилася, але я терпів, а тепер не можу. Приходжу я додому, а вона мені суп з цвяхів варить! Там спочатку не повірили, але коли дід сказав, що сам медик і назвав себе — приїхали. Дивляться — точно! У каструлі — цвяхи, а біля плити — бабка. Ну і пов’язали її…
Поки розбиралися, три дні вона там пробула. Лікували заспокійливими.
А коли повернулася, стала як шовкова.
