Цибикова Ольга Павлівна : фронтові реалії рядового працівника НКВС

120


Моє дівоче прізвище – Картинцева. Я народилася 19 травня 1921 року в селі Анино Серебрянопрудского району Московської області. Мама туди їздила народжувати, а жили ми весь час у Москві. Мій батько був вагоновожатим, контролером на Шаболовці. Мама не працювала. Нас було шестеро дітей, а всього вона народила одинадцятеро дітей, коли їй було працювати? Вона залишилася полуграмотной, тільки лікнеп пройшла.
В школу я ходила з восьми років і закінчила вісім класів. Пройшла всі щаблі: була жовтеням, піонеркою, комсомолкою, членом партії. Одного разу зі мною сталося нещастя. Перед канікулами, коли залишалося кілька днів до закінчення школи, я пішла на зустріч з родичкою. Стояла на Таганці, чекала її з роботи, коли на мене впала рама зі склом. Мене відвезли на “швидкої”. Було серйозний струс мозку, вся голова залишилася в шрамах. Мені не дозволили ні вчитися, ні працювати. Але сім’я-то велика, що-то все одно треба було робити. Батька у нас тоді вже не було, він помер у 1935 році. Я не знаю, скільки він сам класів закінчив, але він знав німецьку мову. Сам вивчав і навіть з нами іноді спеціально розмовляв по-німецьки. У нього була мрія, щоб хоч одна з дочок працювала стенографісткою. Не знаю, чому йому подобалася ця професія. Коли я вийшла з лікарні, стала думати, що тепер робити, і вирішила піти вчитися на курси стенографісток. Вчилася я і працювала в банку на Кузнецькому мосту. У 1941 році, ще до війни, мені раптом надсилають лист: викликають мене в НКВС. Запропонували там працювати: “Закінчіть курси і відразу прийдете до нас на роботу”. Я була ще дівча, не розуміла, що за робота. Але мій старший брат Володя був полковником НКВС. Я запитала його, чому мене взяли на роботу. Він навіть нічого не знав, не гріши, – каже, – на мене. Сказав, що я стану дисциплінованою. Оформляли мене 3 місяці, таким чином, я потрапила в органи в травні. А 22 червня почалася війна. На той момент я відпрацювала всього кілька днів.
– Робота в органах давала якісь привілеї?
– В органах платили більше, це була гарна робота. Але доппайков не було. По-моєму, і за проїзд не доплачували, нічого такого не було.
– Скільки ви отримували на цій роботі?
– 700 рублів, напевно. Я була вільнонайманої. На першу зарплату і торт купила, і дамську сумку.
– Як ви жили до війни з матеріальної точки зору? Як харчувалися?
– Ми ніколи не голодували. Мама була дуже економною: ковбаси в будинку в день зарплати не було, тільки у свята. Перше завжди було гарним, м’ясним. На друге – картопля з олією, огірочки, оселедець. Пам’ятаю, з одним хлопцем познайомилася, він прийшов за мною, а ми в цей час вечеряли, у нас були картопля і оселедець, і він з’їв шматочок оселедця. Потім вже він мені сказав, що ніколи в житті не любив оселедець, а все-таки з’їв.
– Куди було прийнято ходити, як ви розважалися?
– Коли я вже працювала в органах, отримала можливість ходити у Великий театр. У нас контрамарок не було, хоча у брата були свої місця в театрі. Я дуже любила оперу і подружок всіх до неї привчила. Купувала квитки на гальорку, один раз подружка трохи з бельетажу не впала. Ходили в кіно. Було прийнято ходити на танці, я ходила в парк Горького. Ми жили поруч: я на Гравиной площі, в районі Митній, де фабрика Гознак, а чоловік жив на Шабаловке.
– Як ви зі своїм майбутнім чоловіком познайомилися?
– У цьому році у нас ювілей – 60 років спільного життя. Я вийшла заміж в 1946 році, а знайомі ми були з дитинства. У моєї подружки був брат. Ми були сусідами, її брат приходив до мого брата, вони теж дружили. Ми так і зустрічалися. Вони були старші, вже ходили на танці і спочатку нас не брали, маленькі ми ще були. Вони-то з дівчатами ходили. А потім, коли ми підросли, вже навпаки стало. Вони запитують: “Ви куди?”. А ми на танці з хлопцями. Під час війни ми з майбутнім чоловіком тільки переписувалися, моя мама його сестрі розповідала, де я, та йому в листі передавала.
– Під яку музику тоді танцювали? Хто з виконавців був популярний?
– У парку Горького грав оркестр, була легка музика – фокстрот, танго і вальс. Юр’єву пам’ятаю, Шульженко завжди була, Козин був. Лещенко був заборонений. Ми на танці ходили, навіть в “шестигранник” ходили, це було типу кафе в парку Горького, тільки ми не сідали за столи. Тоді порядок був і повагу до старших, ми відрізняли хороше від поганого.
– Що з одягу носили?
– Одяг була дуже скромна, навіть, бувало, після старших доношували. Коли нас евакуювали в кінці вересня, сестри мені віддали свої гарні сукні: ти ж все-таки дівчина, погуляти захочеш, молоді люди будуть.
– Такі предмети розкоші, як велосипед, годинник, радіо, були?
– Нічого цього не було. Наприкінці війни у мене з’явилися перші години. Коли каталися в парку Горького, ковзани брали на прокат, своїх ковзанів не було.
– Пам’ятаєте, як ви дізналися про початок війни?
– Вранці встала, як зазвичай, в 8-9 годин. Треба було йти на роботу, у нас ненормований робочий день. До Луб’янки доїхали з подружкою на трамваї, ми про щось балакали. Як увійшла в під’їзд, черговий сказав, що треба піднятися на такий-то поверх, де керівництво відділу всіх збирало. Це було близько полудня. Там сказали, що стався напад німців, і потрібно бути уважними і пильними. Тут почалося, природно, хвилювання. Коли я вийшла з кімнати, відчула, що руки й ноги в мене трясуться. Виникло важке почуття страху. Потім всі пішли на свої місця, почали працювати. Про що говорили, вже не пам’ятаю. Але настрій у всіх був пригнічений.
– Коли ви вийшли з роботи, як вам здалося, місто змінився, люди змінилися?
– Так. Раніше в метро люди читали газети чи книги, а тут народ став між собою розмовляти. Кругом розмови, всі ділилися інформацією, і на вулиці теж. Всі думали, як би нам не засилали диверсантів. Ось такі розмови були весь час. Усмішок стало менше, народ посерйознішав. Навіть діти стали менше кричати.
– Що в магазинах було? Черги відразу виникли?
– Ні. Трохи пізніше оголосили карткову систему.
– Першу бомбардування Москви пам’ятаєте?
– Так. Перша бомбардування була 22 липня. Я їхала з роботи, і раптом на Серпухівський площі біля великого універмагу трамвай зупиняється, оголошується тривога. Нас всіх запхали під двоповерховий будинок. Там тоді була маленькі будинки. І ніч ми просиділи там. Люди з дітьми, діти розплакалися, розкричалися, Тоді вже були картки, а нас був буфет з вільним продажем, робота ж у нас цілодобова, ненормована, я там дечого набрала. Все, що купила, роздала дітям, щоб хоч трохи їх заспокоїти. Тоді постраждав хлібозавод, який був за універмагом. Потім, коли оголосили, що тривога закінчилася, все було нормально. Я приїхала додому годині о шостій. Моя мама чекала, не спала. Ми жили на першому поверсі старовинного чотириповерхового цегляного будинку. Вона вставала на підвіконня і звідти спостерігала, поки всі додому не приходили.
– Під час бомбування були великі руйнування?
– Навпроти нас була дров’яна площу, там був ринок, і ринок потрапила бомба. Видно, невелика, тільки побила намети. А так великих руйнувань я особисто не бачила.
– Налітали вдень або вночі?
– Були і вдень нальоти. Я в наземному транспорті застрявала, в метро – немає. Страшніше, звичайно, було вночі.
– Коли вас евакуювали?
– В кінці вересня. З Москви мама мені писала листи, що хліба не вистачає і так далі. У нас був молодший брат Михайло, він працював слюсарем в автобазі при Міністерстві оборони. Він мало не щодня ходив у військкомат і просився, щоб його взяли на фронт. Всі на фронті, і він теж хотів бути на фронті. Військкомат брав його, а база не відпускала. Через якийсь час з фронту стали повертатися комиссованные, хто без рук, хто без ноги. Такі приходили з фронту, що він вже більше не став ходити у військкомат, сказав: візьмуть, так візьмуть. Замість того щоб направити на фронт, його відправили в Куйбишев в евакуацію. Так і не відпустили. А я ось потрапила на фронт.
– Як це сталося?
– Нас евакуювали в Кіров, а звідти 2 січня 1942 року незаміжніх направили на фронт. У нас були картки на січень, і нам дали вказівку їх отоварити. Ми по цим карткам взяли хліб і роздали його незнайомим людям. Я писала, як би мені хотілося надіслати їм цей хліб. Нас направили в штаб фронту в Беломорск, де розподілили в особливий відділ. Звідти нас швиденько перевели в Кемь в особливий відділ 26-ї армії. Армія і взагалі наш Карельський фронт повинні були зберегти залізницю – єдиний шлях, який був вільний. В середині 1943 року нас переправили до 59-ї армії Волховського фронту. У Волховського фронту було завдання, щоб німці та фіни з півночі не захопили Ленінград. Звільнили Будбещи, потім пішли на звільнення Новгорода. Після звільнення Новгорода наша 59-я армія в грудні 1943 року пішла на звільнення Ленінграда від блокади. Звідти вже до Москви.
– Які у вас були завдання на фронті?
– Спочатку я працювала стенографісткою, а потім оперативним працівником. Весь час була на офіцерській посаді, і в 1943 році отримала офіцерське звання. Особливо нічого цікавого не знаходжу в цій роботі і не знаю, що розповісти. Виконувала різні доручення, в основному, це був збір інформації серед військ. Одного разу сталося напад на шпиталь, і весь банно-пральний загін, де працювали дівчата, вирізали. Розбиралися, чому це сталося.
– Пошуком дезертирів теж займалися?
– У мої обов’язки це не входило. В основному, займалася всякої писаниною.
– А особисту зброю було?
– Так, ППШ, але застосовувати його не доводилося. Хоча я ходила в штаб через простреливаемое поле, але, мабуть, не знайшлося хоче мене вбити.
– З німцями доводилося зустрічатися?
– Ні, тільки здалеку бачила один раз, як німця вели на допит. Він весь час мовчав.
– Яка у вас була форма одягу?
– Спідниця, чоботи за розміром, на голові пілотка, беретів у нас не було. Були майстерні, де працювали шевці, навіть каблучок нарощували. Вважалося модним носити довгу спідницю, трохи нижче коліна, кітель або гімнастерку з портупеєю. Не пам’ятаю, але, здається, жіноча білизна теж давали. Хоча я просила тих, хто їхав до Москви, заїхати до сестер, вони надсилали мені бюстгальтери.
– Як було з гігієною?
– Після німців наші солдати жили на нарах, там були воші. Але у нас ніколи вошей не було. З жіночої гігієною лікарі допомагали, але в цей час послаблення по службі не давали, та ми ніколи й не афішували. Туалетного паперу і перед війною не було, в основному користувалися газетами. Зуби не чистили. В результаті перший зуб мені видалили на фронті. Напередодні ми збирали в лісі журавлину, чорницю, лохину. Мене комарі так покусали, що я почала свербіти. І зуб захворів. Лікар, коли видаляв мені зуб, побачив, що я вся в укусах. Відправив мене в медсанчастину, а там сказали, що у мене короста.
– Як її лікували?
– Пахучої чорної маззю. Три дні після цього не можна було митися, і від мене за 7 кілометрів пахло цією маззю. У мене пішло роздратування на шкірі, навіть відправили в госпіталь.
– Як годували на фронті?
– Коли бої проходили, ми входили, а тили ще пленталися десь. Нас добре годували, навіть дуже. Ми харчувалися в офіцерській їдальні, отримували сухі пайки. Один раз в офіцерській їдальні нас нагодували тільки котлетами по-казански. Я не розуміла, що це таке. Ми з дівчатами наїлися, смачно було. Тільки ми шинелі наділи, входять хлопці, дивляться меню і кажуть: “Сьогодні іго-го котлети, кінські”. Тут мені стало дуже погано.
– 100 грам жінкам давали?
– Давали по святах. Я вперше випила 8-го березня. Зазвичай вечеря була в 7 годин, а 8-го березня чоловіків попросили прийти в 6 годин, після цього прийшли жінки. І ось тут нам у чашки налили по 100 грам. Я так сп’яніла з цих 100 грам: не падала, але коли йшла назад з кимось із співробітників, раптом прокинулася, питаю, дурість не наговорила? Перший раз я випила вино, напевно, в 1943 році.
– А курили?
– Солдатам давали махру, а нам – 30 пачок цигарок “Біломор”. Ніколи не було бажання хоча б спробувати. Цигарки я використовувала по-іншому. Я росла в Москві, у нас було парове опалення і всі зручності. Я не знала, як рубати дрова, як колоти їх. А в землянці доводилося самим топити. Я нічого не вміла робити, от цигарками і розплачувалася. Солдати були задоволені.
– У вас була жіноча землянка?
– Так. Ми мало жили в землянках, в основному в будинках. Якщо жили в будинках, то в різних кімнатах з чоловіками. Нас було близько двадцяти дівчат. У чоловічому середовищі жінці складно, але старші офіцери нормально ставилися до нас. А між собою у нас хороші стосунки. Дівчата у нас були симпатичні, молоді, але ми не пили, не курили. По вагітності з фронту ніхто не поїхав. Правда одна дівчина закохалася в одруженого генерала. І його, і її прибрали на інший фронт. Був слух, що вона застрелилася, ніби як, коли грала з його пістолетом. Але його не судили.
– Мабуть, багато чого залежить від командування.
– У нас був дуже хороший начальник особливого відділу. Робоча, нормальна обстановка.
– Жили сьогоднішнім днем або будували плани на майбутнє?
– Мріяли, звичайно, що в День перемоги зустрінемося.
– Коли ви повернулися в Москву?
– 11 липня 1944 року, в той день, коли по Москві водили німців.
– Як змінилася Москва, якщо порівнювати осінь 1941 року та липень 1944-го?
– Під час війни я часто бачила Москви. Тиждень після цього ходила хвора. Ринок виявився розбитим, а так в центрі було все нормально, особливих руйнувань не було. Особливої різниці не помітила, я була рада, що в Москві. Я патріотка Москви. Зараз живу в Люберцях, знаю тут тільки одну вулицю, на якій живу. Чоловік завжди жартував: “Ви посидьте, почекайте, зараз вона з’їздить у Москву за хлібом, потім будемо пити чай”. Перебільшував, звичайно, але я навіть хліб купувала в Москві, а не в Люберцях. Настільки я патріотка Москви.
– Що було в магазинах після війни?
– Отримували тільки норму, яка була прописана в картці. І те, картки можна було отоварити тільки через великі черги. Купувати щось змогли, тільки коли повернулася вільний продаж. Картки скасували 16 листопада 1947 року. Я отримувала більше за звання, і нам платили пайкові 200 рублів, так що на зарплату я могла собі купити цукерок до чаю.
– Які у вас є нагороди?
– “За бойові заслуги” та медаллю “Перемога над Німеччиною”.
– Після війни до жінок, котрі побували на фронті, ставилися з упередженням, ви з цим стикалися?
– Ні. Чула, про кого говорили: “О, це фронтовичка” – як про людину другого сорту. Але я тоді не казала, що теж на фронті була. До мене було дуже хороше ставлення в гарнізоні, де ми жили, бо чоловіка дуже поважали. А в хаті, навпаки, з-за мене і до нього добре ставилися.
– Яке тоді у вас було ставлення до релігії?
– У мене абсолютно ніякого відношення ні – і тоді, і зараз. Все наше покоління таке безбожне було. Нещодавно ми ховали, і, звичайно, я прийшла до церкви помолитися. Мене жінки запитали: “Як же ти могла піти в церкву без хреста?”. Я навіть цього питання не зрозуміла. Ніколи в житті не носила хрестик. Вся моя життя пройшла без цього. А зараз просто соромно.
Дякую