Сльози по трояндам

30

Смуток — заснути.
Кроки — подивися.
Зрозумію — одну.
Чудеса — весна.
Літати — назавжди.

Це не випадковий набір слів. Це рими. Принаймні, так вважають люди, які думають, що вміють писати вірші. На жаль, їх популяція росте і множиться.

Це навіть не дівчатка-школярки, які намагаються високим стилем описати що сталася з ними першу закоханість, і не палкі юнаки в пориві пристрасті. Це дорослі люди, які вирішили спробувати себе на літературній ґрунті, тому що раптом стало нудно бути менеджерами, секретарками або навіть фінансовими директорами.

Новоявлені поети пишуть багато — мабуть, поки натхнення не вичерпається. А коли їх безцінні дітища починають вимірюватися гігабайтами, вони вирішують: пора! Пора вийти у світ, показати свій талант світу! Починають, звичайно, з інтернетів. І ллються потоки нетлінок:

Я не боюся ні брехні, сумнівів —
Сильніше стаю від них!
Я злякаюся лише презирства,
Що всю любов зруйнують в мить.

І все б нічого, але ці графомани абсолютно несприйнятливі до критики. Варто тільки м’яко натякнути, що третя строчка не потрапляє в розмір, що сьоме слово «лише» на п’ять строф — це забагато чи, наприклад, що краще не налягати на віддієслівні рими — і все, ти ворог народу, заздрісна погань і невіглас. Але при цьому автор наполегливо вимагає (не просить, а саме вимагає) оцінки…

Коротше, як сказав класик: «Кому велено муркотіти — не цвірінькати!» Не всім дано бути літераторами. Змиріться з цим і перестаньте задовбувати оточуючих.