Так вийшло, що останній місяць я провела в постійній дорозі. То одна відрядження, то інша. Природно, у плацкарті. Природно, з самими різними сусідами. І деякі з них були з дітьми.
— Мама, я хочу на верхню поличку! Посади мене! Ой, тут високо і страшно! Зніми мене! Не-е-ет, я знову хочу на поличку, на поличку, на поличку-у-у хочу-у-у, на верхню-у-у!
— Мама, дай чупик, дай-дай-дай-дай!
— Мамо, почитай мені!
— Мама, я писати хочу, ну пішли швидше!
— Олежек, скоро наша станція, давай переодягатися.
— Навіщо?
— Ну ти ж не в шортиках підеш, там сніг лежить. Треба штанці надіти.
— На! Одягай! (дитина простягає мамі голі ноги)
І що тут особливого, запитаєте ви? Діти як діти. Та все б нічого, тільки всім перерахованим вище (а це був не одна дитина, а кілька, причому траплялися і хлопчики, і дівчатка) від семи до одинадцяти років. Класно, правда? А тепер прошу, ще раз уважно перечитайте ці фрази і складіть їх в голові з тим фактом, що все це вимовляється школярами! Ну так, не старшокласниками, але школярами.
Обмовлюся відразу, я робила висновок про віці дітей з їх розмов з батьками (іноді і прямо питала у стомлених матусь, скільки років їх чадушкам, а потім мовчки офигевала далі). Я не буду довго розмірковувати на тему, що раніше трава була зеленішою, вода — мокро, а діти самостійніше. Я просто запитаю, чи можна?
Мами, милі, ви впевнені, що ваші хлопчики і дівчатка виростуть самостійними і пристосованими до життя, якщо в одинадцять років вони не здатні самі ні спустити штанці, ні натягнути їх назад?