Пошуміли — і в ліжечко

38

Здрастуй, мій молодий друже, активіст інтернету! Я — те саме бидло, яке терпить знущання уряду і хамство сильних світу цього. Я — та сіра маса, чиє обурення, по твоєму освіченому думку, не виходять за межі кухні. Ти впевнений, що на заході активні громадяни вже давно б скинули такий уряд, а ми живемо погано тільки тому, що таке бидло, як я, не вміє відстоювати свої права.

Так ось, мій молодий друже, послухай кілька історій з тих часів, коли ти, швидше за все, жив в настільки юному віці, в якому про цивільних правах і свободах зазвичай не розмірковують. Нічого мені за ці розповіді не буде — строки давності вже минули, та й не всі потерпілі горять бажанням копатися в подробицях давно минулих справ.

Давно-давно, на початку дев’яностих, я в балаклаві з лижної шапочки і з розвідним ключем йшов грабувати склад. Йшов далеко не один — з півсотні в авангарді нас точно було. І ще жінки, які приєдналися до нас після того, як ми нейтралізували охорону і збили замки. Так, ми взяли і витягли продукти. Забрали їх собі. Ми — це колишні працівники заводу, на території якого один «бізнесмен» вирішив організувати склад. Викупив за безцінь завод і ліквідував. Заборгованість по зарплаті гасити не збирався: навіщо, ми ж бидло. І ось тоді він дістав. Знайшовся організатор і організував, а не трепался по кутах. І всі пішли і взяли свої права, бо як, приміром, особисто мені реально нічим було годувати сім’ю, а повинні мені були майже півмільйона тогочасних рублів. Продуктів я взяв, правда, на суму трохи більшу, але будемо вважати, що це відсотки за прострочення: гроші тоді швидко знецінювалися.

Через два роки, знайшовши собі роботу на кар’єрі в райцентрі, я знову взяв у руки розвідний ключ. Нас було близько сотні, і ми йшли до відділу міліції запитати панів ментів: доки? Місцевий начальник ДАІ влаштував у місті повний безлад, фактично перетворившись на бандита. Тих, хто скаржився, садили, били, вбивали. Тих, хто не скаржився, оббирали до нитки. Втрачати було нічого: гірники, залізничники, працівники АТП склали кістяк групи. Ми хотіли, щоб він поїхав. Досі пам’ятаю істерику чергового. Довелося битися. Ні, не з ментами: вони сиділи й тремтіли. Билися з «дружинниками» даішника. Через тиждень проти начальника ДАІ завели якусь справу. Навряд чи його посадили, але більше ми його не бачили.

Після дефолту 1998 року я теж виходив. До магазину, поговорити з заїжджими москвичами, які вирішили вигребти все, поки не підскочили ціни. Ми обійшлися з товаришами вельми гуманно: просто змусили розвантажити «газелі». Менш гуманно ми обійшлися з господарем магазину, який мало не позбавив продовольства робочий селище в гонитві за швидкими грошима.

Я виходив в рік міленіуму, коли шість десятків дітлахів, включаючи двох моїх дітей, хотіли змусити їздити в школу за 20 кілометрів за свій рахунок, а заодно і лишитися в школі до вечора, очікуючи рейсу або батьків з роботи. «Пільговий проїзний» обіцяли. Ми прийшли до селищному голові і просто поставили її відома, у скільки особисто їй обійдеться це рішення. А коли вона не повірила, то я був у числі тих, хто влаштував демо-версію наслідків. Школу в селищі не закрили.

Вже перебравшись в обласний центр, я теж виходив. Думаю, нас було сотні три-чотири, тих, хто не хотів торговий центр замість дитячого майданчика. У тих підприємливих хлопців всі документи були в наявності, була і міцна охорона. Звичайно, ряд документів був підроблений (опитування жителів — точно), але я не юрист. Три ночі поспіль ми розносили будмайданчик. Мене затримувала міліція, я бився з охоронцями. Ні, пляшку з сумішшю в вагончик кинув не я, брехати не буду. Російські робітники змінилися гастарбайтерами, але і їм працювати не дали. Я вже там більше не живу, але дитячий майданчик там стоїть і донині.

Ось так, мій юний борець за права. А куди, крім інтернету, виходив ти? Знаю, це ж ти сунув мені в руки листівку в торговому центрі, це ти наклеїв свою прокламацію на домову дошку оголошень. А ти не допускаєш, мій молодий товариш, що мене не чіпають ці проблеми? Так, ти не недочув: я нічого не маю проти підвищення транспортного податку на 20-25%. Я бачу ремонтирующиеся вулиці, і у мене є гроші, щоб заплатити за це дещо більше. Так, ти не повіриш, але я підтримую закон про заборону гей-пропаганди, бо нефіг заохочувати збочення. Мені не заважає дитячий центр в будинку навпроти, я не заперечую проти висотної забудови привокзального району і мені дуже подобається пляж на Зміїному озері. Я не піду протестувати. А от чи ти підеш? Не підеш, я знаю. Скільки було погроз в інтернеті спалити кафе на Лисенка, розгромити відстійник маршруток на Раскової — і що? Я не живу в тих районах, і мені пофіг — а що ж ти, мій юний друг? Пошумів — і в ліжечко? Або в «танчики»?

Перед тим як звалювати все на бидло, визначилися зі своєю позицією. Задовбав ти прикривати свою особисту пасивність быдлизмом населення.