Любов не понарошку

45

Мене не задолбали, мене швидше засмучує. Сильно засмучує те, що більшість людей, яких я зустрічаю, здатні виключно звалювати в кущі, щойно мова заходить про любов.

Тобто ти знайомишся з людиною, потихеньку сближаешься (поцілунки, побачення, обнімашки) і нарешті тихенько так кажеш: «Я люблю тебе». І у відповідь радісно чуєш: «Я теж». Проходить місяць, ну дай бог два, і з’ясовується:

— А я думав(а), ти не серйозно!

Та блін, зрозуміло, я пожартувала! Тільки чомусь ні фіга не смішно!

— Я люблю тебе, як сестру!

Серйозно?! Ти з сестрою в губи цілуєшся або, вибачте, в ліжку час проводиш?

— Я відразу знав, що у нас нічого не вийде!

Але, блін, сказати про це — язик відсохне, очевидно…

Гаразд би я одна така була, можна було б просто визнати, що я дура і невдаха. Але я все частіше чую подібні історії від людей, з якими спілкуюся з абсолютно різних приводів. І це вже лякає. Хоча я щиро сподіваюся, що на світі ще є люди, які люблять по-справжньому.