Через наш хутір відступали солдати і зупинилися на привал. Ми, діти, збігалися до них. Дідусь-лісник пригощав їх тютюном і говорив: «Набивайте кисети повні і закурюйте з моєї сумочки, у мене тютюну хватэ на цилый полк». Потім повернувся і закричав на нас: «Чого баньки вылупили? Ні бачитэ, шо солдатов спрага мучить? А ну несить молочка, пырыд матерямы я сам відзвітую». Ми несли молоко в глиняних горщиках, вони пили, руки тремтіли.
Несли їжу, але вони не їли, а пили молоко, закурювали і валилися на землю засинаючи. Командир скомандував: «Підйом!».
Ми їх вмовляли взяти все, що ми принесли, але вони взяли хліб і сало. Ми вдома помили горщики, повісили на тин. У нас у дворі був тин, а ворота поламані. Мама прийшла з роботи, подивилася на горщики, ми пояснили, в чому справа. І тут до нас у двір в’їхала машина − полуторка, утикана гілками. Я рученята простягнула і закричала: «Мамо, тройца коли пройшла, а они нарядылы машину як на тройцу». З кабіни виліз солдат і каже: «Це маскування від літаків». Потім: «Матуся, прийміть поранених солдатів на час». Мама каже: «Та я ж і рада прийняти, але де ж я їх покладу?». Вони зайшли в хату, пройшли в зал, попросили винести все з кімнати і залишити одну ліжко. Всі стали виносити в коридор. Він у нас був великий, там був льох, на льох виносили. Я нарвала гіркого полину, принесла, а вони настелили соломи. Я раструсила гіркий полин, було багато бліх. Ходячі зайшли самі, а лежачих занесли, зазнали останнього в ряду, а потім запитали: «Матуся, куди покласти важкохворого?». Мама звеліла покласти на ліжко. Вони поклали, вкрили до половини і помчали. Мама натаскивала води в чавуни, а сестра − те, чим її гріти. А я стою, дивлюся на поранених, на тяжкохворого, що на ліжку, і думаю: «Якый ж він хворий, як у його немає жодної подряпини? Напевно, якыйся начальник, що і гімнастерку зняв. А то не дай Бог німці перестрянуть, побачать, що він начальник − і розстріляють».
Потім я стала гріти воду. Вода закипіла в чавунці, обсипали чистотіл і подорожник. Мама з сусідкою тіткою Настею стали перев’язувати поранених, а сестра рвала ситцеві хустки і робила тампони. Тоді не було ні вати, ні бинтів. У воду залишали різнотрав’я для чаю, підняли чавунець на плиту. А я і думаю, чи багато ще перев’язувати? Прочинила двері, просунула головенку, дивлюся, вони знімають сорочку з сильно пораненого солдата, як закричу: «Ой, мама, йому ж болючіше всіх!». Мама на мене: «Закрий, бесстыдница, двері. Роби свою справу, більше в грубу (плитку) не підкладай, ворушити попіл, щоб жар згас». Повернула я головенку, бачу, лежить купа солдатського білизни, вона ворушиться, повзають великі воши. Закінчили перев’язку, і тітка Настя пішла провідати дітей. А мама вигребла попіл з плитки, покидала туди солдатську білизну, закрила димохід, дверцята в плитці, поставила табурет, дала мені паличку і сказала: «Перестане тріщати, відкриєш 2-3 конфорки і перешкодиш барахло. І так поки не закінчиться тріскотня». А як там з автоматів строчать.
Мама дала наказ: «Пораненим холодної води не давати, тільки чай. Не хочуть з медом − хай п’ють без меду». Мама з тіткою Настею на нашій річної плитці готували їсти, а сестра гріла воду у великих чавунах, щоб прати солдатську білизну. Я була біля поранених.
От мене покликав тяжкохворий: «Доню, іди сюди». Я навела чаю, вилила йому кухоль, повернулася йти, він мене за руку взяв, я здригнулася. А він каже: «Не бійся, я не страшний дядько. Ти дивишся, що сильно поранений на землі лежить, а в мене ні однієї подряпини, і я на ліжку». Я кажу: «Хто вам сказав?». А він: «Я по очах читаю. Ось і я вилікуюся і піду воювати». Потім покликав сильно поранений: «Сестричка, йди сюди». Я йому теж чай налила, він мені й каже: «Ніколи ворогам спину не показуй, сліз теж. Не ползай перед ними на колінах, щоб вони не сміялися, що російські діти повзають перед ними. Хвороб не піддавайся. Ти чула, щоб хоч один поранений закричав або застогнав?». «Ні» – кажу. «Адже ти бачила, які оладики бруду були на бинтах? А під цими оладиками загноенные рани, а в одного знайшли кулю в рані. Мама твоя опрацювала в чистотілі щипці, кусачки, руки, тітка Настя сиділа верхи, а мама однією рукою тіло від кулі відділяла, а другий щипцями кулю витягла. Он вона, на віконці лежить. А знаєш, чому вони терпіли? Тому що біль пощипала, поболела. Ніхто не стогне, ось вона і втекла туди, де бояться і плачуть. Перед труднощами не здавайся, раз, другий не вийде − на третій вийде. А якщо смуток, туга, то не плач, а пісні співай». Я його наказ і зараз, у 83 роки виконую, а мені було 7 років і 4 місяці.
Потім один ходячий каже: «Дай мені холодної води напитися». Я кажу: «не Можна». А він: «Я сам знайду». А я: «Як покличу дідуся з ключкою, як перепояшет, добре не здасться». Інший поранений каже йому: «Солдат, ти кому в бою підкоряєшся?». Він: «Ну, командиру». «А тут її над нами командиром поставили, будь ласка, підкорись».
Не пам’ятаю, на другий або третій день в передпокої сидів поранений солдат, ремонтував взуття. Зайшов військовий начальник і став на цього солдата кричати: «Вам мало того, що за вами доглядають, годують, поять, ти ще мародерством займаєшся! Я застрелю тебе!». Я злякалася, вискочила у двір і закричала: «Дідусю!». Дідусь вискочив з-за рогу хати (він приходив до солдатів покурити і табачку їм приносив). Я кажу: «Якыйся злий дядько прийшов, хоче застрелити пораненого». Дідусь забіг у хату й закричав: «Мовчати!». А військовий: «Я старший над ним». Дідусь йому: «Я від тебе за віком і за званням. Що ж, тобі повылазыло? У нього кров через пов’язку вийшла, а він не ляжыть без діла. Хто бабам пособэ, як всі мужикы на фронті?». Військовий вийшов. Не пам’ятаю, скільки вони пролежали, вранці заїхала машина за пораненими. Лежачих завантажили, а ходячі самі стали залазити. Супроводжуючий дістав шматочок плащ-намети, підійшов до нас, став переді мною на одне коліно, поцілував мене рученята, в голову і каже: «Спасибі, доню, що доглядала за пораненими». А я: «Дядьку, так я горщики не підставляла, а тільки виносила, мила і вішала на тин. І дещо інше робила». А він: «Ти ще маленька горщики підставляти». І дає мені шматочок плащ-палатки. А я кажу: «Ныхай пораненим, в дорозі доводиться». А вони з машини: «Бери, бери, це пам’ять від нас». Я взяла. Він підійшов до мами, поцілував руки і говорить: «Спасибі, матусю, що не відмовили в прийомі поранених, що годували, поїли, доглядали за ними. Виношу подяку від мене, від поранених, воєнкома. Передайте цю подяку односельцям, що не забували поранених. І тобі, дочко, ця подяка». Братові руку потиснув: «Будь здоровий і перед фашистами не бійся». Скочив на підніжку машини, і машина рвонула з двору. Я побігла слідом, думала, він впаде. Хтось казав, що встигли проскочити, а хтось, що перед мостом через річку німецькі танки перегородили шлях. А літаки вже летіли на Каменськ-Шахтинський…
М. В. Оськіна, Краснодарський край
