Історичні анекдоти про Петра Першого та інших російських царів

124


☺☺☺
Взимку на Неві ставилися рогатки, щоб після настання темряви не пропускати нікого ні до міста, ні з міста. Одного разу імператор Петро I вирішив сам перевірити караули. Під’їхав він до одного часового, прикинувся загулялим купцем і попросив пропустити його, пропонуючи гроші за пропуск. Часовий відмовлявся пропускати його, хоч Петро дійшов вже до 10 карбованців, суми по тим часам дуже значною. Часовий ж, бачачи таку завзятість, пригрозив, що буде змушений застрелити його.
Петро поїхав і попрямував до іншого часового. Той же пропустив Петра за 2 рубля.
На наступний день був оголошений наказ по полку: продажного годинного повісити, а одержані ним рублі просвердлити і почепити йому на шию. Сумлінного ж часового провести в капралы і просимо його десятьма рублями.
☺☺☺
Одного разу Петро I приїхав на залізоробний і чавуноливарний завод Вернера Міллера і там пішов в учні до майстрів ковальської справи. Незабаром він уже добре став кувати залізо і в останній день свого навчання витягнув 18 пудових смуг заліза, позначивши кожну смугу своїм особистим клеймом. Закінчивши роботу, цар зняв шкіряний фартух і пішов до заводчику:
– А що, Міллер, скільки отримує у тебе коваль за пуд поштучно витягнутих смуг?
– По алтину з пуда, государ.
– Так заплати мені 18 алтин, – сказав цар, пояснивши, чому і за що саме Міллер повинен заплатити йому такі гроші.
Міллер відкрив конторку і вийняв звідти 18 золотих червінців. Петро не взяв “золото”, а попросив заплатити йому саме 18 алтин – 54 копійки, як і іншим ковалям, які зробили таку ж роботу.
Отримавши свій заробіток, Петро купив собі нові черевики і потім, показуючи їх своїм гостям, говорив:
– Ось черевики, які я заробив своїми власними руками.
Одна з откованных їм смуг демонструвалася на Політехнічній виставці в Москві в 1872 році.
☺☺☺
Петро I не чув душі в Меншикове. Проте це не заважало йому частенько бив ясновельможного князя палицею. Як-то між ними сталася неабияка сварка, в якій Меншиков міцно постраждав – цар розбив йому ніс і поставив під оком здоровенний ліхтар. А після чого вигнав зі словами:
– Іди геть, щучий син, і щоб ноги твоєї у мене більше не було!
Меншиков не смів не послухатися, зник, але через хвилину знову увійшов в кабінет… на руках!
☺☺☺
Катерина II була дуже сміливою жінкою. Тому є безліч підтверджень. І сама про себе вона одного разу сказала: “Якщо б я була чоловіком, то була б убита, не дослужась і до капітанського чину”.
☺☺☺
Один старий адмірал був представлений Катерині II після морського бою, який він блискуче виграв. Катерина попросила його розповісти про подробиці цієї баталії. Адмірал почав розповідь, але, у міру того як захоплювався і розпалювався все більше, став переказувати свої команди і звернення до матросів, перемежовуючи їх такою лайкою, що всі слухали його розповідь заціпеніли від страху, не знаючи, як поставиться до цього Катерина. І раптом за висловом осіб придворних адмірал зрозумів, що він наробив, і, вставши на коліна перед імператрицею, став просити у неї вибачення.
– Продовжуйте, будь ласка, далі ваш вельми цікавий розповідь, – спокійно й лагідно промовила Катерина, – я цих морських назв і слів все одно не розумію.
☺☺☺
Графиня Браницька помітила, що Катерина II бере нюхальний тютюн лівою рукою, і запитала:
– А чому ж не правою, ваша величність?
На що Катерина їй відповіла:
– Як цар-баба, часто даю цілувати праву руку і знаходжу непристойним всіх душити тютюном.
☺☺☺
У царювання Катерини II російська зовнішня політика була в центрі уваги всіх європейських держав, бо успіхи Росії закріпили її становище як великої держави. Іноземні дипломати часто ворожили, хто ж входить в петербурзький кабінет, завдяки чиїм зусиллям Росія посідає таке почесне місце в світі і як велике число цих сановників. Той же принц де Лінь, добре знав справжній стан справ, можливо, перебільшуючи роль імператриці в зовнішньополітичних справах, говорив про це так:
– Петербурзький кабінет зовсім не так величезний, як підсумовує про нього Європа, він весь поміщається в одній голові Катерини.
☺☺☺
Перед очі Государині Катерини як була представлена делегація духовенства, які виклали їй своє прохання:
– Цар-де, батюшка, Петро Великий, дзвони на гармати зволив перелити, а коли їх знімав, то обіцяв незабаром повернути. Та так і не повернув. Не сприятимете Ви в нашому горі, Матушка?
На це Катерина II полюбопытствовала, зверталися з цим проханням до самого Петра I?
– Так, – відповіли їй – І навіть петиція вона з тих часів у нас збереглася.
Імператриця побажала на неї поглянути, і коли та була їй вручена, побачила, крім іншого, і резолюцію на ній накреслену:
– А … вам мого не треба?
І підпис: “Петро I.” Після чого Монархиня попросила подати їй перо і чорнило і своєї царственої ручкою вигаптувала: “А я ж, як жінка, навіть цього запропонувати не можу.”
☺☺☺
В основі повісті Юрія Миколайовича Тинянова “Поручик Кіже” лежить справжній факт, художньо переосмислений талановитим письменником. Першим, хто розповів про поручика Киж – так насправді називалася ця вигадана персона, – був батько відомого російського лінгвіста Володимира Івановича Даля, повідавши про те своєму синові – автора славнозвісного “Словаря живого великорусского языка”.
В. І. Даль, записуючи те, що розповідав їй батько, включив в “Розповіді про часи Павла I і сюжет про якесь неіснуюче офіцера, який з’явився на світ з-за помилки одного з писарів. Батько розповів в. І. Далю, що одного разу якийсь писар, пишучи черговий наказ про виробництві обер-офіцерів з молодших чинів у старші, виводячи слова: “Прапорщики ж такі-то в підпоручики”, переніс на інший рядок “Киж”, та ще й почав рядок з великої, великої літери. Імператор Павло, підписуючи наказ, прийняв “Киж” за прізвище і написав: “Підпоручика Киж в поручики”. Рідкісна прізвище запам’яталася Павлу. На наступний день, підписуючи інший наказ – про виробництві поручників в капітани, імператор зробив міфічну особу капітана, а на третій день – і в перший штаб-офіцерський чин – штабс-капітана. Через кілька днів Павло справив Кижа в полковники і наказав викликати до себе. Вище військове начальство переполошилось, припускаючи, що імператор хоче справити Кижа в генерали, але відшукати такого офіцера ніде не змогли і, нарешті, докопалися до суті справи – канцелярської описки. Однак, побоюючись гніву імператора, донесли Павлу, що полковник Киж помер. “Шкода, – сказав Павло, – був хороший офіцер”.
☺☺☺
Після Альпійського походу Суворова Павло вирішив вибити спеціальну медаль, на якій би відбивалося і участь австрійців, які лише заважали спільній справі. Суворов, до якого Павло звернувся з проханням запропонувати варіант тексту, дав таку пораду – медаль зробити однаковою і для росіян, і для австрійців. Але на “російській” вибити “З нами Бог”, а на “австрійської” – “Бог з нами”.
☺☺☺
В кабінеті імператора Павла Першого висіли дуже старовинні англійські годинник. На циферблаті їх стрілки позначали годину, хвилину, секунду, рік, фазу місяця, місяць і навіть затемнення сонця. Годинник вирізнялися чітким ходом, були світової рідкістю. Але одного разу государ імператор запізнився на вахтпарад, на годинник розгнівався і відправив на гауптвахту. Незабаром після цього государ був задушений. Дати розпорядження про повернення годин забули, годинник і залишилися на гауптвахті під вічним арештом.
☺☺☺
Всесильний фаворит Олексій Андрійович Аракчеєв недолюблював Єрмолова. Після битви під Лютценом Аракчеєв наклеветал імператору Олександру, ніби артилерія погано діяла в цій битві з вини Єрмолова. Імператор закликав до себе Єрмолова, в той час начальницького артилерією, і запитав, чому не діяла артилерія.
– Знаряддя точно не діяли, ваша величність, – відповідав Єрмолов, – не було коней.
– Ви б вимагали коней начальницького кавалерією графа Аракчеєва.
– Я кілька разів, государ, ставився до нього, але відповіді ніколи не було.
Тоді імператор закликав Аракчеєва і запитав, чому артилерії не надані коні.
– Перепрошую, ваша величність, – відповів Аракчеєв, – у мене самого в конях був недолік.
Тоді Єрмолов сказав:
– Ось бачите, ваша величність, репутація чесної людини іноді залежить від худоби.
☺☺☺
Микола Михайлович Карамзін розпорядженням Олександра I був призначений офіційним державним історіографом. Одного разу Карамзін з’явився з привітанням до одного з вельмож, але, не заставши господаря вдома, велів лакея записати в книзі відвідувачів своє ім’я і звання. Лакей записав Карамзіна, а той поцікавився, чи правильно зроблено запис, і побачив: “Микола Михайлович Карамзін, історії граф”.
☺☺☺
Імператор Микола I, роблячи огляд Дворянському полку, помітив на правому фланзі незнайомого кадета зростанням на голову вище його самого. А треба сказати, що Микола I був людиною величезного зросту.
– Як твоє прізвище? – запитав цар.
– Романів, – відповів кадет.
– Ти родич мені? – пожартував цар.
– Так точно, ваше величносте. Ви – батько Росії, а я – її син.
☺☺☺
Одного разу з петербурзької гарнізонної гауптвахти на ім’я Миколи I надійшов донос, написаний містяться там під вартою морським офіцером. Моряк писав, що разом з ним сидів один гвардійський офіцер, якого відпустив на кілька годин додому який заступив на варту новий караульний начальник, який опинився іншому арештованого гвардійця. Микола, встановивши, що скаржник прав, віддав обох офіцерів – та арештованого, і який звільнив його начальника варти – під суд, який розжалував і того й іншого у рядові, а донощику велів видати нагороду одну третину місячного платні, але… обов’язково записати у його послужному формулярі, за що саме він отримав цю царську нагороду.
☺☺☺
Іван Андрійович Крилов за наказом імператора Миколи I був прийнятий в Публічну бібліотеку на посаду бібліотекаря. Там же, в будинку Імператорської Публічної бібліотеки знаходилася квартира, в якій Крилов жив. Поруч з бібліотекою стояв один з палаців – Анічков, в якому часто бував Микола.
Одного разу імператор і бібліотекар зустрілися на Невському, і Микола радо промовив:
– А, Іван Андрійович! Як поживаєш? Давненько не бачилися ми з тобою.
– Давненько, ваша величність, але ж, здається, сусіди.
☺☺☺
Йшов якось Микола вночі по столиці – любив перевіряти пости. На зустріч прапорщик (в той час нижчий офіцерський чин) однією з інженерних частин. Побачив царя і витягнувся у фронт.
– Звідки ти?, – запитує імператор.
– З депа, Ваша величність.
– Дурень! Хіба “депо” схиляється?
– Все схиляється перед Вашим величністю.
Микола любив, коли перед ним схилялися і прапорщик прокинувся капітаном.
☺☺☺
“Ніколи я не могла гарненько зрозуміти, яка різниця між пушкою і єдинорогом”,– говорила Катерина II якомусь генералу. “Велика різниця,– відповідав він,– зараз доповім Вашій Величності. Ось зволите бачити: гармата сама по собі, а єдиноріг сам по собі”.– “А, тепер розумію”,– сказала імператриця.
☺☺☺
Князь (А. Н.) Голіцин розповів, що одного разу Суворов був запрошений до обіду в палац. Зайнятий одним розмовою, він не торкався ні однієї страви. Помітивши це, Катерина запитує його про причини.
– Він у нас, матінко-государиня, великий постник – відповідає за Суворова Потьомкін,– адже сьогодні святвечір, він до зірки їсти не буде.
Імператриця, прикликавши пажа, пошептала йому щось на вухо; паж тікає і через хвилину повертається з невеликим футляром, а в ньому перебувала діамантова орденська зірка, яку імператриця вручила Суворову, прибавя, що тепер він може розділити з ним трапезу.
☺☺☺
Олександр Павлович Башуцький розповідав про випадок, трапитися з ним. По званню своєму камерпажа він у дні своєї молодості часто чергував в Зимовому палаці. Одного разу він перебував з товаришами у величезній Георгіївській залі. Молодь розходилася, почала стрибати і дуріти. Башуцький забувся до того, що вбіг на оксамитовий амвон під балдахіном і сів на імператорський трон, на якому став кривлятися і віддавати накази. Раптом він відчув, що хтось бере його за вухо і зводить зі східців престолу. Башуцький обмір. Його випроваджував сам государ, мовчки й грізно глядевший. Але повинно бути, що спотворене переляком обличчя молодої людини його обеззброїло. Коли все прийшло в належний порядок, імператор посміхнувся і промовив: “Повір мені! Зовсім не так весело сидіти тут, як ти думаєш”.
☺☺☺
У 1811 році В Петербурзі згорів великий кам’яний театр. Пожежа був так сильний, що кілька годин цілком було знищено його величезну будівлю. Наришкін, який перебував на пожежі, сказав стривоженого государю:
– Немає нічого: ні лож, ні райка, ні сцени,– всі один партер.
☺☺☺
Коли принц Прусський гостював у Петербурзі, йшов безперервний дощ. Государ виявив співчуття. “Принаймні, принц не скаже, що ваша величність його сухо прийняли”,– зазначив Наришкін.
☺☺☺
Під час Кримської війни государ, обурений всюди обнаружившимся розкраданням, в розмові з спадкоємцем висловився так:
– Мені здається, що у всій Росії тільки ти та я не крадемо.
☺☺☺
Один офіцер таємно відвіз молоду дівчину, і обвінчався з нею проти волі батьків. Батьки поскаржилися полковому начальству і справа дійшла до імператора. Микола, вивчивши справу, видав такий указ: “Офіцера розжалувати, анулювати шлюб, дочка повернути батькам, вважати дівчиною.”
Відомо, що у Миколи I не було жартів, і все, сказане ним, виконувалося в точності.
☺☺☺
Одного разу імператор Павло, стоячи біля вікна, побачив мужика, який проходив повз Зимового палацу, і вголос зауважив, без всякого умислу: “Ось, йде повз царського палацу і не знімає шапку”. Лише тільки дізналися про це зауваженні государя, послідувало наказ: всім їдуть і йдуть повз палацу знімати шапки. За собледением цього суворо стежили поліцейські. Кучерам, проїжджаючи через площу, доводилося брати шапку в зуби.
Переїхавши, в Михайлівський замок. Павло помітив, що всі йдуть повз палацу, знімають шапки, і запитав про причини цього. За височайшим Вашої Величності наказу”,– відповідали йому. “Проте, я ніколи цього не наказував”, – здивувався Павло, і наказав скасувати новий звичай. Це виявилося ще важче, ніж ввести його. Поліцейські стояли на кутах вулиць, що ведуть до Михайлівського замку, і переконливо просили проходять панів не знімати капелюхів, а простий народ били за це.
☺☺☺
Одного разу государ вирішив якусь справу несправедливо і запитав думку свого блазня Балакірєва про те; той дав різкий і грубий відповідь, за що Петро наказав посадити на гауптвахту. Довідавшись потім, що Балакірєв відповів справедливо, хоча і грубо, наказав негайно його звільнити. Через кілька днів государ звернувся знову до Балакірєву, і запитав його про іншій справі. Балакірєв зітхнув і сказав:
– Накажіть відправити мене на гауптвахту!.
☺☺☺
Два великих “довгобуду” було в царювання Миколи I: Ісаакіївський собор і залізниця Петербург-Москва. Був ще “швидкобуд” – міст через Неву, але по місту ходили чутки, що поспіх і численні “економії” в будівництві призведуть до того, що міст цей простоїть недовго.
Князь Меншиков говорив з цього приводу наступне: “Добудований собор ми не побачимо, але наші діти побачать; міст через Неву ми побачимо, але наші діти не побачать; а залізницю ні ми, ні наші діти не побачать”.
Коли ж дорога ця була все ж добудована, з’ясувалося, що грамотно експлуатувати її ніхто не вміє. Вирішено було здати її в оренду. Американські ділки намагалися (дали “на лапу”, кому слід було) і розгорнули справа вельми прибуткова для них, чого не можна було сказати про росіян. Саме тоді в Петербург прибула перська делегація – знайомитися з російськими пам’ятками. Персам показали навчальні заклади, армію, флот і на завершення всього залізницю.
☺☺☺
І ще одна історія пов’язана все з тим же Миколою I. У Парижі вирішили поставити п’єсу з життя Катерини II, де російська імператриця була представлена в кілька легковажному світлі. Дізнавшись про це, Миколай I через нашого посла висловив своє незадоволення французькому уряду. На що була відповідь в тому дусі, що, мовляв, у Франції свобода слова і відміняти виставу ніхто не збирається. На це Микола I просив передати, що в такому разі на прем’єру він надішле 300 тисяч глядачів у сірих шинелях. Ледь царський відповідь дійшов до столиці Франції, як там без зайвих зволікань скасували скандальний спектакль.
☺☺☺
Освітній рівень Миколая був нижче середнього. Зокрема, він мав смутні (іноді просто анекдотичні) уявлення про країнах світу. Так, санкціонуючи наукове відрядження в Сполучені Штати Америки професора Петербурзької академії наук, він зажадав від вченого підданого розписку в тому, що за океаном він людського м’яса в рот не візьме.
Примітно, що професор спрямовувався не на “Дикий Захід”, а в університетські міста “Нової Англії.”
☺☺☺
На рейді в Кронштадті стояла ескадра. Випадково поруч із крейсером “Рюрік” знаходився військовий пароплав “Іжора”. Дружина Олександра III, Марія Федорівна, лорнируя суду змішавши російське “Р” з французьким “П”, на своєму ламаною мовою гучно прочитала:
– “Пюпик!”.
– Будь ласка, не читай голосно наступного заголовка, – поспішно сказав Олександр III…