Холодна голова і гаряче серце

235

Прочитала історію емоційної дівчата і захотілося відгукнутися. Автору задолбашки її емоційний відгук на дрібниці дозволяє залишатися спокійною в серйозних ситуаціях — чим не перевага? Але не все так просто.

Дозвольте представитися: безсердечна сволота, робот-андроїд і за сумісництвом Снігова Королева. У ситуаціях, в яких інші люди проявляють весь спектр емоцій, я залишаюся спокійна як удав. І саме ця моя особливість чомусь задовбує інших.

Ні, я не буду голосити і захлинатися сльозами, дізнавшись про смерть близького чи знайомого людини, які б стосунки нас не пов’язували. Замість цього я спокійно запитаю, чим можу допомогти, приїду особисто, незважаючи на справи і роботу, зроблю все, про що мене попросять. Крім спільного голосіння, звичайно, тому що від цього немає ніякої користі.

Ні, я не стану піддакувати і зображати заклопотаність проблемою, якщо близька людина скаржиться мені на життя. Я подумаю над цим жартом і пораджу, що в даній ситуації можна зробити. Або запропоную допомогу, якщо це в моїх силах; запитаю, знову ж таки, що від мене потрібно. Не треба кидатися на мене зі словами «але я просто хотів (а) співчуття!» — я вам співчуваю, правда, але сюсюкатися і розмазувати соплі по стінах не стану, яка від цього користь?

Зате в більшості ситуацій, коли інші люди будуть сповзати по стінці в ступорі або взагалі не знати, що робити, саме я, спокійно, без паніки, зроблю те, що потрібно. Я не буду кричати і плакати, коли треба бути зібраною і діяти швидко. Я оціню ситуацію з боку і распределю необхідні завдання, якщо в цій ситуації разом зі мною опинився хтось ще. Зрештою, саме за мене, холоднокровну панну, буду чіплятися ті, у кого емоції через край і кому треба за когось чіплятися. А поки «зовні» вирують крики, сльози й голосіння, всередині я буду напружено думати і прораховувати наступний крок, якщо того вимагає ситуація.

Так, я можу втратити контроль і перейти на крик під час сварки через дрібниці — але і відходжу я так само швидко, як заводжуся, а в стресових ситуаціях прикрикнути я можу хіба що для порядку, щоб вгамувати чиїсь ще емоції.

Скільки разів мені діставалося за цю мою особливість — не злічити. Проходять роки і навіть десятиліття, а самі близькі все ніяк не звикнуть до того, що я — така. Про малознайомих людей і говорити нічого. Це мене не те щоб задолбали, але щиро дивує. Я розумію, що більшості людей в емоційні моменти потрібна така ж емоційна підтримка, і я зі своїм «окей, чим я можу допомогти?» — можу бути просто не до місця, але ж можна просто шукати підтримки там, де її можуть надати!

Знаючи особливості мого характеру, у чому сенс скаржитися на те, що не міняю їх по клацанню пальця, а не шукати потрібне десь ще? Може, хоч хтось мені пояснить? Навіть заради самих близьких людей я не готова прикидатися і розвивати акторська майстерність. Але чомусь мені здається, що саме облуди від мене чекають. Невже удавані емоції людям приємніше, ніж чесна реакція і бажання допомогти? Не задовбали — дивують.