Хлопчик, ваші документики?

56

Давно вже помітила цікаву тенденцію, що прояснить, чому чоловіки в більшості своїй пішли такі слабосилі, примхливі і несамостійні.

Працюю я в фотоательє. Фото на паспорт роблять, як відомо, 14 і 20 років. Дівчатка в основному вдаються фотографуватися на перший паспорт одні або з подружками; в 20 років та ж картина. З мамами приходять вкрай рідко — і, коли вже з’явилися, спілкуються з ними, скоріше як з товарками по шопінгу, ніж як з матерів-виховательками: мами мовчки спостерігають, як донька чепуриться перед дзеркалом, як я її фотографую, під час обробки заводять розмову на відсторонені теми, періодично поглядаючи в монітор, іноді просять щось підправити — але не до фанатизму. Розходимося задоволеними.

Зовсім інший розклад з особами чоловічої статі. В мою контору заглядає мама з питанням:

— А ви мого хлопчика (синочку, дитинку) сфотографуєте?
— Угу! — відповідаю я, очікуючи побачити малюка п’яти років, наприклад, або школяра молодших-середніх класів. — Ведіть дитя!

Вводить. Дитя пригинається, проходячи в двері, щоб не забитися про косяк, і застигає в подиві і прострації. Дітю на вигляд від 18 до 30, воно дивиться поперемінно то на мене, то на матінку, поки я не вимовляю: «Знімайте курточку, он там гачечки, і сідайте на стілець».

— Ну що ж ти, сина! — вигукує матінка, намагаючись стягнути з здорованю куртку. — Сідай, причешу…

Витягується гребінець. Синочка поперемінно розчісується волосся, вуса, борода і волосся знову, поправляються всілякі комірці, розгладжуються дрібні складочки. Син починає звіріти, але видавлює тільки тихе: «Ма-а-а…»

— Що «ма-а-а»? Що «ма-а-а»?! — гнівно вигукує мама. — Гарненький треба на паспорті бути!

Відходить, аки художник від полотна, трохи назад, потім знову підходить, прибирає непомітний волосок з чола, здуває невидиму порошинку — нарешті, шлях фотографу відкритий.

— Щось мій синочку у вас такий блідий (косий, кривий, некрасивенький, кудлатий) вийшов… А давайте перещелкнемся! Все-таки перший (другий) раз на паспорт (пропуск для роботи), дорослий хлопчик вже. Ах, як роки летять…

Тихо наливаючись ненавистю, починаю демонструвати фантастичні можливості фотошопу (о, ви прибрали моєї кровиночки всі прищі, він тепер, як картинка!), роздруковую фото, віддаю, з співчуттям дивлюся услід йде парочці.

Твою ж мать! А якщо з матір’ю, не дай б-г, що-небудь трапиться — хлопчик, тихо помре на дивані у своїй кімнаті від голоду та холоду? А якщо все буде благополучно — хто з них, цих надто опікуваних, виростає? Примхливі деспоти, мучать дружин своїми вимогливими істериками і відсутністю самостійності? Слабовільні рохля, що сподіваються на маменек і женушек, які вважають, що їм повинні? Своєю надмірною турботою і опікою невдачливі «квочки» ростять огидних, не пристосованих до життя чоловіків тим самим чотирнадцятирічним дівчаткам, що приходять фотографуватися одні (і ще купу різних справ виконують самі або з мінімальною допомогою).

Я, напевно, ніколи не зрозумію, який сенс подібного виховання. Хіба що розважитися в процесі вирощування живої ляльки — яка, виявляється, в результаті виростає в подобу чоловіка, а звикнутися з думкою, що хлопчик вже дорослий, ніяк не виходить.

Одне добре: таких відвідувачів чоловічої статі у мене приблизно половина, друга половина — осудні самостійні юнаки, за що їх родительницам велике спасибі.