Був у давнину у Русі свій флот

160


Німці, осідлавши російську науку в середині XVIII ст., ось що повідомляють про нашому московитском варварстві нібито бытовавшем у нас в допетровську епоху:
«Росія тоді не мала ще ні одного корабля на морі і їй зовсім не було відомо кораблеплавание» [114] (с. 10).
Тобто не тільки кайла кам’яного-де не мала, але і поняття про нього! Ну, це вже щось принципово нове. Хоч і не зовсім: даний «праця» побачив світ ще в вікопомну 1788 році, коли німці, посаджені німкенею на Російському троні у главу російської науки, як раз і винаходили версію про місто Глупов.
Проте ж куди як більш справедливим на цю тему є все ж наступна думка:
«Петро зовсім не створив російський флот, і, якщо б на світі існувала справедливість, саме про це сьогодні розповідали б всі підручники» [115] (с. 108).
Однією з перших казок, приписаних «реформатору», є їм нібито прорубаний якесь таке «вікно в Європу». Проте ж добре відомо, що:
«…рибальський і торговий флот в Московії XVII століття був. Поморские лодії-кочі добиралися до Англії і Шпіцбергена, а могутні каспійські намисто ходили в Персію і Азербайджан» [115] (с. 108-109).
До речі, коли ці «першовідкривачі» після кількох невдалих спроб, нарешті, все ж у середині XVI ст. досягли Нової Землі, то виявилося, що для російської людини ця земля зовсім ніколи не була новою. «Першовідкривач» Баренцева моря, Віллем Баренц, висадився в одну з «первооткрываемых» голландцями бухт. І ось що найбільше вразило цього іноземця, чиє ім’я сьогодні красується в найменуванні одного з Російських морів:
«тут вони знайшли кістяк російського корабля» [116].
Але й не тільки тут. Ось на що вони натрапили на інших «незвіданих» островах:
«Діставшись на човні до берега, вони натрапили на сліди людей, які, очевидно помітивши моряків, встигли втекти. Саме там виявилося шість повних мішків житнього борошна, сховані в землі, і купа каміння біля хреста, а на відстані рушничного пострілу стояв ще інший хрест з трьома дерев’яними будинками, побудованими по північному звичаєм. У цих будинках вони знайшли багато бондарних дощок і тому зробили припущення, що тут ведеться ловля лососевих риб; вони виявили також п’ять або шість домовин, повних кістками померлих, незарытых в землю, а завалені камінням. Там лежала також зламана російська човен,довжина кіля якої була 44 фути» [116].
Так що навіть і тут вони зовсім ніколи не були першими, про що самі й зізнаються. У Вайгача:
«ми пішли до якірній стоянці, яку назвали Ворванным затокою, бо там знайшли склад ворвані» [116].
«Просунувшись приблизно на дві милі вглиб країни, ми знайшли різні вози, навантажені шкурами, салом і подібними товарами» [116].
Чого ж вони там такого «досліджували» в російському Заполяр’ї — засіках Росії?
Більше схоже на справжній корсарский наїзд, що цей самий «дослідник» і сам зовсім не заперечує, докладно описуючи дії своєї вторгшейся в межі чужої держави озброєною до зубів флотилії. І чому сьогодні це море іменується Баренцовим — незрозуміло. Так як сам Баренц дуже часто описує не тільки наявність у даній місцевості російських складів і стоянок, але і російських кораблів.
Наприклад:
«ми побачили російський корабель, що йшов на вітрилах» [116].
«Коли ми наблизились до берега, то побачили шість російських кораблів» [116].
Так що ж це були за кораблі?
«…поморська лодия, водотоннажністю до 500 тонн» [115] (с. 57).
Ось які ми мали тут величезні кораблі. Так що безграмотність і нахабство німців, изобретших свою про нас ну вже зовсім не дотепну версію, просто шокує. У гонитві за обіцяної їм винагородою від винаходу казки про Росію вони виглядають тепер більш ніж безглуздо — навіть при описі ними своїх тут у нас, на Російській півночі, якихось особливих в мореплавательских вправах досягнень. Але ми зовсім не збираємося чимось виправдовувати. Чужа дурість особливо помітна тоді, коли людьми, в гонитві за гонораром, втрачається почуття міри. Причому, з’ясовується, що вони не ознайомлені навіть з сочинительствами своїх власних письменників. Ось, наприклад, що повідомляє про здібності пересування по морю автор трактату XII ст. німець Гельмольд.
Коли знову був відбудований згорілий до цього минулого слов’янський місто Любек:
«…герцог відправив послів у міста і північні держави — Данію, Швецію, Норвегію і Русь… щоб вони мали вільний проїзд [морський, зрозуміло справа: із Швеції і Норвегії іншого і бути не може — А. М.] до його місті Любеку. І встановив тут монету і мито і найпочесніші міські права. І зростав з цього часу місто у всіх справах своїх, і збільшилося число його жителів [в тому числі і за рахунок переїхали сюди через море в цей морський порт російських купців — А. М.]» [117] (с. 196-197).
Ось ще епізод про наявність у слов’ян кораблів на Балтиці. В даному випадку тим же Гельмольдом повідомляється вже про спосіб боротьби слов’ян Померанії, ясна річ, більш ніж звичних до мореплавству, проти засилля німецьких, що з’ясовується, чисто сухопутних варварів.
Слов’яни, не бачачи можливості відбитися від переважаючих сил ворога:
«…зникли в лісах, посадивши свої сім’ї на кораблі» [117] (с. 200).
Ті самі, яких у них, що торочать нам німці зі своїми про нас історіями з історії, нібито в наявності у нас не було і більше половини тисячоліття свідоцтва Гельмольда! Дуже смішна жарт.
Ось ще фраза Гельмольда:
«Бирка ж — самий знаменитий місто готовий, розташований в центрі Швеції… куди зазвичай мають звичай збиратися для різних торгових потреб всі кораблі данів, норвегов, а також слов’ян, сембов (Сембы — балтійське плем’я. См. Adam, II, 22) та інших народів Скіфії» [118] (с. 334); [117] (с. 50).
Так що флот і, причому, саме на Балтиці, у нас, про що повідомляє німецький письменник ще XII століття (1164 р.), дуже навіть був. Тому-то наше купецтво зазивали на проживання навіть в німецький морський порт Любек. І тому в його околицях слов’яни, щоб врятуватися від німецьких в ту пору ще чисто сухопутних варварів, садили свої сім’ї на кораблі і рятувалися від них у відкритому морі. А ризикнули б вони це зробити, якщо б їх вороги мали нехай і слабенький, але якоїсь мало-мальськи придатний для плавання по Балтійському морю флот?
Та ніколи.
Причому, що свідчить той же Гельмольд, наші кораблі, що було куди як і ще багато раніше, відвідували і Швецію. Своїх же земляків серед морських народів, ознайомлених з наукою кораблеводіння в акваторії Балтійського басейну, він не згадує зовсім.
Ось ще чергове свідоцтво про безпочвенности придуманою німцями історії про своє-де панування на Балтиці:
«Показово, що у списку народів у Гельмольда… «готи» як такі відсутні, а Готланд у «Хроніці» жодного разу не згадано» [119] (прим. 36 с. 274).
Тобто німець ще тих часів був виключно сухопутним варваром, в чому сам, в особі хроніста Гельмольда, і зізнається. Лаври торгового острова Готланда, як центру німецької торгової кампанії Ганзи, що випливає із свідоцтва Гельмольда, були приписані германців, як нібито знайомим з судовождением на море, явно багато пізніше свідоцтв Гельмольда.
Тому німець тих часів міг задовольнятися у потрапили в його лапи ворогів поки лише отобранием землі і свободи. Знання він буде у них відбирати і привласнювати собі лише багато пізніше. Тоді ж і перепише історію під себе. Тоді і острів Готланд виробить в центральний пункт нібито існувала в ті часи торгової республіки Ганзи. Поки ж зазначимо, у середині XII ст., ні про які плавальних засобах, наявних у його співвітчизників, в багатотомній досить товстому фоліанті, Гельмольдом згаданими не виявилося. Тобто німець, що підтверджується їм самим, був у ті часи лише брудним сухопутним варваром.
Тому Петро, розхвалений на сьогодні як будівельник Російського флоту, що вже на самому справі, ніяким першовідкривачем в області мореплавання російської бути просто ніяк би не міг.
Зрозуміло справу, згодом, опинившись відрізаними від Балтики, наші суду тимчасово зникають з цього моря. Проте ж, що з’ясовується, чи не назовсім. Ось що про їх наявність повідомляє в епоху, що передує петровської, швед Кильбургер:
«…частина товарів, що йдуть через Східне море [Балтику — А. М.]… привозиться самими росіянами прямо в Росію на своїх човнах з Швеції…» [120] (с. 122).
Так що першовідкриття в даній області Петра є справжньою брехнею — нічим більше.
Звичайно ж, ряд переваг перед нашими намистом і кочами, добре відомими нам по Білому і Каспійського морів, Сухоне та Волзі, мали і голландські суду. Але це більше відноситься до специфіки тих морів, де ними користувалися. А це моря все ж, порівняно з нашими, досить теплі. У наших північних водах, що і зрозуміло, краще було мати кораблі виключно вітчизняної споруди. Між тим, нехай наші суду в ту пору, коли Росія ворожими державами опинилася на час відрізаною від океанів, і не розсікали неосяжні простори між материками на своїх судах, але навіть на досить невеликих морях ми використовували найбільші кораблі того часу:
«…іспанський галеон, легко ходив через Атлантику, не на багато краще споряджений і, вже звичайно, не крупніше каспійського буса…
…хто, власне, заважав Петру удосконалювати російський флот, не знищуючи його?..» [115] (с. 109).
А те, що військово-морський флот у нас був, є безліч підтверджень. Англійський адмірал і морський історик Фред Томас Джейн писав:
«Російський флот, який вважають порівняно пізнім закладом, заснованим Петром Великим, має у дійсності більше права на старовину, ніж британський флот. За століття до того, як Альфред Великий, царював з 870 по 901 рік, побудував британські кораблі, росіяни суду билися в морських боях. Першими моряками свого часу були вони — росіяни» [121].
Але і не тільки в настільки давні епохи, але вже і в часи чудово усіма запротокольовані, за часів Івана Грозного, наш флот нікуди ще не пропав, хоч до того часу від європейських морів і ми були тимчасово відрізані навалившимися на нас з усіх боків ворогами:
«Про російською військовому флоті згадується в 1559 р. Царський стольник Данило Адашев, під початком якого був восьмитисячний експедиційний корпус, побудував у гирлі Дніпра кораблі і вийшов в Російське море. Ось що пише про росіян фрегати генуезький префект (торговий представник) у Кафі (нині Феодосія) Эмиддио Дортелли Д Асколі, який координував на окраїнах Росії діяльність работоргівців: “Вони довгасті, схожі на наші фрегати, уміщають 50 чоловік, ходять на веслах і під вітрилом. Чорне море завжди було сердитим, тепер воно ще чорніше і страшніше у зв’язку з московитами…»
Чорноморський військовий флот під керівництвом Адашева дав бій турецької флотилії. Близько десятка турецьких кораблів було спалено, два кораблі були захоплені. Подальші жалюгідні потуги турецького флоту перемогти наш флот успіхів не принесли. Кримське ханство, здавалося, доживало останні дні: російські протягом трьох тижнів спустошували караїмські поселення, приносили чималий дохід скарбниці султана.
Балтійський військовий флот теж встиг непогано зарекомендувати себе. У 1656 р. Цар рушив звільняти від шведа все узбережжя Балтики. Патріарх Никон благословив «морського начальника воєводу Петра Потьомкіна» «йти за Свейский кордон, на Варязьке море, на Стекольну і дале» (на Лондон? — авт.). Корпус гардемаринів налічував 1 570 осіб. 22 липня 1656 р. «морський воєвода» Потьомкін зробив військову експедицію. Він попрямував до острова Котлін, де виявив шведів. Про результаті морського бою він рапортував Цареві: «Полукорабель взяли і свейских людей побили, і капітана Ірека Далсфира, і вбрання, і прапори взяли, а на Котлине-острові латышанские села висікли і випалили». Про естонцях згадок він не залишив… Ви не здогадуєтеся, чому?
Під час Російсько-турецької війни 1672-1681 рр. у море вийшла ескадра під командуванням Григорія Косагова. Кораблі ж цього «морського воєводі» будував російський розмысл Яків Полуектов. Французький посол при дворі султана Магомеда IV писав про цю ескадрі: «його величність (султан) кілька суден московитів, що з’явилися у Стамбула, виробляють більший страх, ніж епідемія чуми».
Отже, ми бачимо, що флот у Росії був з незапам’ятних часів. Так чому ж досі творцем Російського флоту вважається Цар Петро I?» [122].
А знищений їм флот ось яких розмірів і масштабів. Як зазначає Евлія Челебі, турецький мандрівник середини XVII, в його часи, тобто в часи Михайла та Олексія Романових, по Волзі:
«…кілька тисяч кораблів ходять до Москви і назад» [123] (с. 135).
Тобто кілька тисяч російських торговельних кораблів!
А крім Волги суду у нас ходили ще й за: Північній Двіні, Сухоне, Яику, Самарі, Обі, Іртишу, Ангарі, Тунгусці, Олені, Москві, Єнісею, Клязьмі. І по двох морів: Каспійського і Білому. Тобто судів по всій країні, до Петра, у нас були десятки тисяч…
Причому:
«…є настільки величезні кораблі, що на кожному вміщується по дві тисячі осіб. Це — кораблі, які ходять в землі Китаю, Фагфура, Козака, Терека… На них є великі гармати» [123] (с. 151).
До речі, можливість пересування наших кораблів як вниз за течією, так і вгору, тобто проти течії, зафіксували й арабські письменники, причому, ще раннього середньовіччя.
Ібн ал-Асир:
«У цьому, 332 [943/4], році загін русів вийшов до моря і попрямував до деяких боку Азербайджану. Сівши на кораблі у морі, вони піднялися по річці Курр — це велика річка — і дійшли до міста Барда’в. І вийшов до них наиб Марзбана в Барда’е на чолі багатьох дейлемитов і добровольців… І вони зустрілися з русами. Та не пройшло години, як мусульмани звернулися до втеча перед ними і всі дейлемиты були перебиті. І погналися за ними руси до міста, і втекли ті, у кого були верхові тварини, і покинули місто, яке зайняли руси… І прийшли мусульманські війська зі всіх сторін, і руси вступили з ними в бій, але мусульмани не в змозі були протистояти їм» [124] (кн. 8, с. 97).
Мойсей Каганкатваци додає:
«Не було можливості чинити опір їм. Вони зрадили місто лезу меча і заволоділи всім майном жителів (Мойсей Каганкатваци, Історія Агван. Переклад К. Патканьяна, стор 275-276)» [125] (с. 72).
І щоб хоч приблизно оцінити кількість перевезених проти течії Кури російськими кораблями морських піхотинців раннього середньовіччя, слід взяти з оповідання ал-Асір і ще чергову фразу з розглянутого їм військового протистояння:
«Після того… зібрав Марзбан ібн-Мухаммед людей, і запропонував їм виступити в похід. І дійшло число присутніх у нього військ до тридцяти тисяч, і виступив він на чолі їх, але не був в змозі протистояти русам. Він бився з ними вранці і вечорами, але завжди повертався розбитим. Так тривало багато днів [124] (кн. 8, с. 98).
Якут уточнює це багато днів:
«І вони (Руси)… протягом року володіли Бердаа (Якут, Великий Словник, вид. Вюстенфельда, т. II, стор 834)» [125] (с. 71).
Ось такі маси морської піхоти, здатні протистояти сухопутним військам противника, прийшли на виручку одного з найбільших своїх міст не тільки зі всіх сторін, а потім і ще посиленого новим зібраним ворогом воїнством, вже тридцатитысячным, могли перевозити росіяни суду, причому, навіть проти течії. Тобто перевозити кількість воїнів, здатного розбити спочатку 15-тисячне, потім 25-тисячне, а потім ще й 35-тисячну орду всі насідаючого ворога. Тобто загальною сумою розбитих тими грізними воїнами русами ворогів було щось близько сотні тисяч.
А піднімати наш настільки переможне і вже зовсім не маленьке числом воїнство доводилося, повторимося, в акваторії річки все-таки гірської. В даному випадку Кури — рівнинної ніким ніколи не називається.
Але ось у чому полягає особливість тих наших прадавніх конструкцій плавальних засобів, що дозволяють русам тих ще дуже віддалених від нас епох тримати в страху навіть такі досить віддалені від наших споконвічних земель області, як міста Азербайджану, які повторно підкорювати прийде сюди всеизвестный нам Стенька Разін лише через 700 років після описуваних ал-Асиром подій. Причому, прийде сюди, як вселяє нам лжеистория, на якихось вельми примітивних річкових суднах — челнах.
Мало того, замість нас мореплавцями визнані араби. Та історії істориків вселяють нам, що саме вони нібито завжди і були якимись такими морськими мандрівниками.
Але все це брехня. Що слід лише з продовження розпочатого нами розповіді араба ал-Асір:
«Потім вони (руси) виступили вночі з замку і понесли на своїх спинах скільки побажали грошей та іншого майна, вони попрямували до Курру» [124] (кн. 8, с. 99).
«Там стояли напоготові суду, на яких вони приїхали із своєї країни; на судах матроси і 300 чоловік Русів» [125] (с. 70).
«…і сіли на свої кораблі і пішли, і так як війська Марзбана не в силах були переслідувати їх і позбавити що було з ними, вони їх залишили і бог очистив країну від них» [124] (кн. 8, с. 99).
Тобто панували в ті часи в Азербайджані араби, що на перевірку нами виявляється, були варварами суто сухопутними, які не мають на Каспії для відсічі ворога навіть будь-яких самих жалюгідних посудин, здатних прийти на виручку не те що за першим покликом, але і взагалі коли-небудь прийти. Тому-то і були не в силах протистояти білим людям, які мають на своєму озброєнні суперзброю цієї цивілізації — морські кораблі.
Правда, і через 700 років після описуваних подій ватазі Стеньки Разіна, яка прийшла сюди на морських суднах, протистояти було не чим — місцеві сардары так все ще залишалися в тому примітивізмі, про який пишуть ал-Асир і Якут, Каганкатваци і ібн Мискавейх, повідомляючи про події 943-944 рр..: вони були варварами суто сухопутними.
Такими ж сухопутними варварами, що вже тепер для нас у повне здивування, так як їх пропаганда нам давно всі вуха пробуравила про якихось таких «великих вікінгів», у порівнянні зі слов’янами, в давні часи були і скандинави. Бо ось що повідомляється про слов’янських флотилія в епоху Юлія Цезаря.
Генріх Штаден (XVI ст.):
«…на третій рік підкорення Галлії винетяне з’явилися з флотом до берегів Бретані на допомогу мешканцям. Про них цісар каже наступне: «Влада винетян поширюється далеко на всі приморські місця тих країн, тому що більше всіх мають кораблів, на яких звичайно плавають в Британію; але і наукою мореплавання і опытностию мореходною перевершують інші народи; і на великому і бурхливому морі, крім кількох гаваней, ними владеемих, майже всі племена, пускающиеся в це море (живуть при цьому), дають їм данину».
…Він докладно нижче описує їхні кораблі, які він ставить незрівнянно вище римських; вони були й більше, і пристосовані до великих морів; притому ж віддає перевагу і їх морського мистецтва перед римськими матросами. Відомо, що римські суду були більше фінікійських і карфагенських, а суду винетян, порівняно Юлія, набагато більше римських. Притому ж вони були так влаштовані, що, як говорить Цесар, залізні клева, прироблені до римським, не могли їм шкодити, як карфагенським в Пуническую війну» [93] (с. 617).
Тобто не тільки на Каспії наші флотилії безкарно громили чисто сухопутних папуасцев, іменованих арабами, але все те ж слід сказати і про просторах північних морів, де такі ж папуасцы, ті ж німці або данці, сухопутні жителі морського узбережжя, платили навіть данина нашому морського народу. І це говорить, між іншим, зовсім не союзник Росії, але австрійський шпигун, деякий час перебуває на службі в Івана Грозного, — ненависник Російської державності і російського народу, згодом, після повернення додому, написав цілу серію злісних звинувачують Російського Царя і його країну дихаючих жовчю і упередженістю творів. Тобто навіть ворог не може заперечувати наше повне в німецьких водах панування. І, головне, коли? В епоху Юлія Цезаря…
Все теж варто сказати і про акваторії Волги, завжди нами званої виключно російською річкою. Що говорить і про те, що розташовувалися на її берегах варвари господарями берегів, внаслідок лише виключно російської нею судноплавства, себе ніколи і не намагалися відчувати. І навіть в епоху нібито завоювання нас татарами, чий головний місто, Сарай, перебував на берегах цієї російської річки.
Ось що про належність річки Волги, якраз у часи татарського нібито на нас вторгнення, повідомляє араб аз-Захір (XIII ст.):
«Це прісноводна річка, шириною в річку Ніл; по ній (ходять) суду Росіян, а на березі її місцеперебування царя Берке» [126] (с. 64).
Тобто татари могли собі дозволити лише «перебувати», тобто лише знаходитися на березі цієї річки в охоронюваній величезним військом від наших набігів резиденції, але аж ніяк не панувати над проходять по Волзі судами!
Ось ще приклад. На цей раз вже на іншому кінці володіння арабів — в Іспанії:
«Приходили з цього моря (‘Укийанус, тобто Океану або, по-іншому, Навколишнього моря — Атлантики) величезні кораблі, які жителі Андалусії называликаракир, а це великі кораблі, із чотирикутними вітрилами, які могли звертатися і в передню сторону, і в задню. На них плавали ватаги людей під назвою ал-маджус, народ сильний, доблесний і вправний у мореплаванні» [127] (с. 201).
І ось що це за народ такий морехідний, настільки відрізняється від не мають можливості йому протистояти сухопутних арабів:
«ал-маджус, яких іменують ар-рус» (BGA. Т. VII. Р. 354)» [128] (прим. 2 до с. 191).
І на своїх гігантських цих кораблях вони не просто на мусульманські міста нападали, намагаючись повернути назад відвойовані полчищами бусурманів свої колишні володіння в Андалузії і Португалії, а саме надавали їм збройне протистояння. І таке серйозне, про якому араби пам’ятають крізь століття, повідомляючи про нього в своїх трактатах.
Абу-л-Фіда`, наприклад, пише:
«У цьому році (я маю на увазі рік 230 (844/45)) вийшли маджусы з найвіддаленіших областей Андалусії по морю до країні мусульман» [128] (с. 197).
«Вранці в понеділок 12-го мухаррама вони зустрілися в битві, мусульмани бігли, і дуже багато з них загинули… Потім [маджусы] повели свої кораблі далі, поки не зупинилися всередині міста Севілья, і кинулися зі своїх кораблів в битву з мусульманами. Вранці в середу 14-го мухаррама, і [це ж] 1 жовтня, мусульмани втекли, а загинуло і було взято в полон стільки мусульман, що й не описати. Меч не переставав разити все живе, що тільки потрапляло йому: чоловіків, жінок, дітей, верхових тварин, худобу, птицю — усе, що перебувало в межах досяжності їх мечів і стріл. Вони увійшли в центральну частину Севільї і пробули там залишок дня і ніч… Маджусыоблегчили свої кораблі і пішли в Сидонию, захопили їжу і взяли полонених… Після цього маджусы… перебралися в Лісабон і рушили [звідти] в похід, і після цього звісток про них не надходило» [129] (с. 194-195).
Ось як це спіткало мусульманський захід навала слов’ян описує арабський письменник X ст. Ібн ал-Кутиййа:
«…люди з переляку втекли до Кордови і сусідні з нею округу. Вазіри вийшли разом з жителями Кордови і сусідніх з нею округів, а населення Порубіжжя (мається на увазі область, сусідня з Андалусией. — Т. К.) врятувалося втечею, як тільки маджусы стали просуватися, займаючи перші ж території Заходу і захопивши рівнину Лісабона. А вазіри і ті, хто були з ними, залишалися в Кармоне і не могли підняти людей на боротьбу з-за великої сили [ворогів]» [130] (с. 192).
Чого б їм так перепугаться, маючи в своєму розпорядженні населення Піренейського півострова, якщо б до них прийшла сотня-інша розбійників на човнах типу а-ля-Стенька Разін, тобто типу джонок нашого «перетворювача»?
А «човнів» цих самих, наведших страх на нинішні Іспанію разом з Португалією, було ось яке число.
Ібн ал-‘Изари (2-я половина XIII — початок XIV ст.):
«Вторгнення маджусов в Севілью в році 230 (844/45). Вийшли маджусы на приблизно 80 кораблях, ніби заполонили море чорні птиці, так і наповнилися серця горем і смутком. Висадилися у Лісабона, потім підійшли до Кадису, до Сидонии, потім підступили до Севільї, зайняли її силою, винищуючи і пленяя жителів» [131] (с. 198).
І війну з цими кількома десятками кораблів вело після цього ціле держава, розташована на нинішніх землях Іспанії та Португалії. Причому, війна велася з перемінним успіхом. Яка могла бути чисельність цього що висадився в ту пору на береги Піренеїв російського десанту?
Ну, як мінімум, які прибули сюди русів, намагаються повернути назад відібрані у них території слов’янських країн, Андалузії і Лузітанії, повинно було бути ніяк не менше 40-60 тисяч осіб. В іншому випадку ніякої війни їм тут організувати не вдалося б. Тобто самі суду були анітрохи не менше за своїми розмірами, ніж каспійські намисто.
Але випадки тривоги при нападі наших флотилій в Андалузії були явищем аж ніяк не поодиноким. Абу-л-Касим ібн Хаукль (X ст.):
«Іноді заходять в деякі населені [області] Андалусії кораблі русів… і злостивлять в її областях…» [132] (с. 100).
І ось з якої причини «злостивлять». Абу-л-Касим ібн Хаукль (XII ст.) пояснює ворожі дії мусульман проти слов’ян, в домусульманские часи проживають по всьому білому континенту, який араби називали Ал-Укр. Власне, мусульманство, підбурюване іудаїзмом, і мало своєю метою боротьбу з білим населенням Європи.
Про що ібн Хаукль і повідомляє:
«Частина їх країни по довжині беруть у полон хорасанцы і суміжні [народи], а північну частину полонят андалусійці, з боку Галісії, [країни] франків і Ломбардії» [133] (с. 91).
І ось як ці нелюди спотворювали потрапили до них в лапи бранців:
«…хто прибуває в Андалусію, тих неподалік каструють, і чинять так з ними торговці-іудеї» (там же).
Ну, кому таке сподобається?
Саме з даної причини:
«Часто заходять в деякі населені [області] Андалусії кораблі русів… і злостивлять в її областях» (там же).
Тобто явище нападів наших флотилій на привласнили землі слов’ян мусульман Піренейського півострова, разом з іудеями спотворюють потрапили до них в лапи людей, являло собою аж ніяк не поодинокі випадки. І метою цих нападів був зовсім не грабіж, що намагаються нам довести лжеисторики укупі з самими мусульманами, але порятунок наших братів, які потрапили в неволю до цим нелюдам.
І ось, в кінці кінців, чим закінчилася зазначена вище епопея 844 р.
Ібн-ал-Кутиййа свідчить:
«Вони відійшли від Севільї і попрямували до Накуру… Потім вони чинили насильства над усіма мешканцями узбережжя, поки не дісталися до країни ар-Рум(Візантії чи Італії). У тому подорожі вони досягли Олександрії і перебували в цьому [положенні] чотирнадцять років» [134] (с. 193).
Тобто чотирнадцять років володіли Олександрією. А адже це місто було в ті часи єдиним портом цілого континенту — Африки. Якою силою потрібно було мати для цього?
Причому, нападу на такі країни Піренейського півострова відзначаються аж ніяк не один раз.
Аз-Зухрі:
«Їх набіги відбувалися кожні 6 або 7 років, не менше ніж на 40 кораблях, а іноді і на 100. Вони винищували всіх, хто зустрічався на море, грабували й брали в полон. Та вежа, яка [згодом] зруйнувалася, була їм відома, при вході в Гібралтар (аз-Зукак). Вони входили, [орієнтуючись] по ній, то мале море (ал-бахр ас-сагір — Середземне) і проходили до околиць Сирії (аш-Шам). З часом зруйнувався цей маяк, і не входили вже більше ті караки-ри, крім двох, які розбилися, один — у пристані маджусов (Марса ал-Маджус) а інший — біля мису ал-Агарр (Тараф ал-Агарр— Трафальгар?). Було це в році 545 (1150/51). Не приходили вони після цього, не заважали руху на море, і не з’являлися більше ал-маджус з причини відсутності маяка» [135] (с. 201].
Воювати ж їм доводилося проти просто незчисленні саваот ворога, зібраних зі всього Піренейського півострова. А тому ці кораблі, які настільки шокували мусульман своїми розмірами, ніяк не могли не бути нашими намистом, 800-стами роками пізніше борознять простори російських рівнинних річок. В іншому випадку, якщо б описуються наші плавзасоби були щось типу а-ля-Стенька Разін — П’єтро і До, ні про які тут війнах і розмови не було. Кільком тисячам корсарів страх на населення величезних і населеннейших областей Європи ну вже ніяк було б не навести. І не утримувати протягом 14 років джерельну базу Африки. Мало того, що повідомляється, якихось портів (якщо не всієї країни) в Сирії. Причому, судячи по значимості лише до 1151 р. зруйнованого на березі Гібралтару маяка, слід все ж відзначити, що саме ми і зобов’язані були весь цей час охороняти цей маяк від руйнування. Тобто, іншими словами, ми в ті часи не могли не мати свою базу в Гібралтарі.
Ось яке значення в ті ще часи мав наш російський флот, потім пущений на дрова Петром…
Стенька ж, судячи з трохи раніше проскочившему повідомленням про вторгнення арабів русів на береги Кури, ох як ще й не на приписуваних йому челнах сюди заявився. Тому-то і розніс тут всіх і вся вклочья, не маючи звички питати на те дозволу у місцевих сардаров. До речі, це випливає з розповіді про те, що він з акваторії Волги, після своїх походів у Персію і Астрахань, все ж поцупив кілька морських суден, які обіцяв не чіпати. Суду ж ці були, що й зрозуміло, каспійськими намистом.
Але не тільки араби дивуються нашому мистецтву кораблебудування:
«У Житії Георгія Амастридського, складеному між 825 і 842 рр., зазначено, що варварський народ ріс напав на місто Амастриду на малоазіатських узбережжі Чорного моря, з’явившись від озера Пропонтида… Ранній похід росів на Константинополь був зафіксований російською Житієм Стефана Сурозького (XV ст.), в основі якого лежав давній візантійський джерело, де розповідалося, що в першій половині IX ст. росами був здійснений з Новгорода похід на місто Сурож — візантійську Сугдею в Криму» [136] (с. 202).
Але і двадцятиріччя з якимось від нас залишилися в тіні причин Візантію все так і продовжував турбувати російський ВМФ:
«…у 864 році 200 збройних судів росіян були під Царгородом» [137] (с. 56).
Так скільки ж на кожному з них було слов’янських воїнів, щоб світова держава тих часів злякалася не на жарт?
Ну, як мінімум, повинна бути ніяк не менше ніж за п’ятисот на судні — в іншому випадку світовій державі нічого було побоюватися в цей нещасливий для неї момент свого північного сусіда, що прийшла його за щось, що залишилося за кадром історії, суворо покарати.
А ось що повідомляє лангобардский письменник раннього середньовіччя Павло Диякон про вторгнення руського флоту до Італії і в ще більш ранню епоху — в 641 р.:
«Коли Айо правил герцогством протягом року і п’яти місяців, на великому безлічі кораблів прийшли слов’яни і розбили свій табір недалеко від міста Сипонта (Сипонто). Вони влаштували навколо табору приховані пастки, і коли Айо… виступив проти них і спробував розбити, то його кінь потрапила в одну з таких пасток. Слов’яни накинулися на нього, і він був убитий разом з багатьма іншими» [138] (гол. 44).
Тобто наше військове мистецтво ще в так звану епоху переселення народів» вщент перевершувало ворога. Що описує один з перших письменників раннього середньовіччя — Павло Диякон. Таким же був і флот, який, що тепер з’ясовується, існував у нас ще більше ніж за тисячоліття до появи в Росії закордонного флоту Петра.
Причому, у нас є всі підстави, щоб відводити виникнення російського флоту ще до допотопної епосі. Адже Ноя, будівельника знаменитої ковчега, що випливає з церковнослов’янського словника протоієрея Григорія Дьяченка, звали Ксисутрус: сі суть Русь…