Федір Іванович Тютчев прославився своїми чудовими віршами. А також тим, що був одним із затятих слов’янофілів. При цьому, як і належить справжньому любителю берізок і осик, прихильнику всього російського, регулярно виїжджав поправити здоров’я і просто відпочити за кордон. Бо який же нормальний слов’янофіл не хоче відпочити по-нормальному.
А потім, повертаючись додому з «гнилого Заходу», Тютчев писав дружині з Варшави, наприклад, такі чудові рядки:
«…Я не без смутку розлучився з цим гнилим Заходом, таким чистим і повним зручностей, щоб повернутися в цю багатообіцяючу в майбутньому бруд милої батьківщини…»
Варто відзначити, що чудовий поет був ще і державним службовцям. Причому не якихось там, а … цензором. Тобто, вирішував, що можна друкувати, а що не можна. 13 лютого 1848 року він отримав посаду старшого цензора Міністерства Закордонних справ.
Одним з його подвигів на це місце стала заборона на поширення в Росії «Маніфесту Комуністичної партії» в перекладі на російську мову. Мотивування була шикарна. Тому що «Кому треба, прочитають цей маніфест і німецькою».
Унікальний була людина. З одного боку ліричні вірші і патріотизм, з яким часом траплявся перебір, з іншого боку типовий бюрократ і чиновник.
